Розділ 19. Полотно життя та перший крик

У великій квартирі Даміра панувала тиша, але вона була задушливою й чужою. Анастасія вже встигла розкласти свої речі у вітальні, увімкнула гучну музику й налила собі вина, святкуючи перемогу. Але Дамір не знаходив собі місця. Слова Соломії про те, що її картини пам’ятають усе, застрягли в його голові, наче гостра тріска. Його серце шалено калатало, а шрам на скроні пульсував тупим болем.

Не звертаючи уваги на гукання Анастасії, капітан повільно попрямував у кінець коридору — туди, де була її майстерня. Він штовхнув двері й переступив поріг.

Кімната була залита променями вечірнього сонця. Тут усе ще пахло свіжою олійною фарбою, лляною олією та сушеною м'ятою. Соломія забрала лише свої альбоми, але полотна... полотна залишилися тут. Вони стояли вздовж стін, наче мовчазні свідки їхнього короткого щастя.

Дамір підійшов до першої картини. На ній був зображений нічний бар, злива за вікном, і він сам — суворий, із порожнім поглядом, який іде геть. Чоловік здригнувся. Він зробив крок до наступного полотна: їхня перша спільна вечеря на кухні. Соломія передала кожен теплий відблиск світла, його власні засукані рукава сорочки та її ніжку, несміливу посмішку.

Наступний малюнок — великий буковий мольберт, а поруч — Дамір, який ніжно обіймає її ззаду, поклавши великі долоні на її округлий вагітний живіт. Вони дивилися одне на одного з такою шаленою, чистою любов'ю, яку неможливо було зіграти чи вигадати.

— Це... це не може бути брехнею, — прошепотів Дамір, і його голос затремтів.

Раптом у кімнату забігла Анастасія. Побачивши, що він розглядає картини, вона розлючено підлетіла до мольберта:
— Що ти тут роздивляєшся?! Я ж казала тобі, це просто мазня цієї шантажистки! Я завтра ж накажу робітникам викинути весь цей непотріб на смітник!

Вона схопила одне з полотен, збираючись розірвати його, але Дамір перехопив її руку з такою силою, що жінка зойкнула. У цей самий момент, коли він подивився на картину в її руках — ту саму, де Соломія намалювала їхнього майбутнього сина з іграшковим корабликом, — у його голові наче вибухнула бомба.

Гострий, нестерпний біль пронизав свідомість. Сліпа стіна амнезії з гуркотом завалилася. Спогади ринули суцільним лавиноподібним потоком: її тихий голос, її проста блакитна сукня в РАЦСі, запах її волосся на причалі під час прощання, її слова: «Капітану нашого щастя. Ми чекаємо на тебе вдома».

Він згадав усе. Згадав, як шалено кохає цю дівчину. Згадав брудну зраду Анастасії та те, як сильно каявся перед Соломією за свою першу холодність.

— Даміре... що з тобою? — злякано прошепотіла Анастасія, бачачи, як він важко дихає, а його очі наливаються сльозами й гнівом.

— Забирайся, — тихо, але так страшно процідив Дамір, що вона зробила крок назад. — Забирайся з мого дому, з мого життя. І більше ніколи не смій з'являтися мені на очі. Я все згадав, Анастасіє.

Жінка зблідла й, не чекаючи вибуху, в паніці вибігла з квартири.

Дамір упав на коліна перед мольбертом, стискаючи голову руками від емоційного шоку, що накотився на нього. У цей самий момент у його кишені забринів мобільний телефон. Він судорожно вихопив його й натиснув на кнопку відповіді. У слухавці почувся важкий, тремтячий від хвилювання голос дядька Івана.

— Капітане... Якщо в тобі залишилося бодай щось людське... Приїжджай у перший пологовий. Соля народжує. Через твою жорстокість у неї почалися передчасні перейми. Лікарі кажуть, ситуація важка.

Дроти обірвалися. Дамір підхопився на ноги, схопив ключі від машини і вилетів із квартири, на ходу втираючи сльози.

Він летів вулицями нічного міста, ігноруючи червоні сигнали світлофорів. Перед його очима був лише її блідий, заплаканий твар на порозі квартири.
«Прости мене, Солю... благаю, живи... тримайся, моя маленька художнице», — молився він так, як ніколи не молився навіть під час найстрашніших штормів у морі.

Він увірвався в приймальне відділення пологового будинку як ураган. Дядько Іван сидів на лавці, закривши обличчя руками. Побачивши Даміра, він підвівся, готовий ударити його, але капітан просто впав перед ним на коліна.

— Іване... Я все згадав. Амнезія... Це була амнезія після удару в морі. Благаю, пустіть мене до неї. Я люблю її більше за життя.

Дядько вражено завмер, дивлячись на закривавлену скронею і повні сліз очі капітана. Його суворе сільське серце розтануло. Він лише важко кивнув у бік зачинених дверей операційного блоку:
— Іди. Вона повинна знати.

Дамір швидко вдягнув медичний халат та маску і забіг у родильну залу. Соломія лежала на кушетці, її обличчя було мокрим від поту та сліз, вона важко дихала, втрачаючи останні сили. Лікарі вже готувалися до складних заходів, коли Дамір підлетів до неї й упав поруч на коліна, хапаючи її тонку, слабку руку обома своїми долонями.

— Солю... Солечко моя, я тут, — закричав він, притискаючи її пальці до своїх губ. — Я згадав! Я все згадав, моя кохана! Прости мене, благаю тебе! Я пам'ятаю наш причал, твої картини, наше кохання! Не покидай мене, ти потрібна мені!

Соломія повільно розплющила очі. Почувши його голос, побачивши в його погляді те саме безмежне, рідне тепло й каяття, дівчина наче дістала ковток свіжого повітря. Крига в її серці миттєво розтанула, поступаючись місцем неймовірній силі. Вона міцно, скільки було сил, стиснула його руку у відповідь.