Розділ 18. Зустріч на порозі пекла

Ці два тижні після страшної звістки Соломія жила як у тумані. Дядько Іван примчав із села першим же потягом. Він не залишав племінницю ні на хвилину: готував їй їжу, змушував пити чай і щодня оббивав пороги капітанії порту, вимагаючи новин. Термін пологів підходив до кінця — дев’ятий місяць робив кожен рух Соломії важким, а серце розривалося від туги. Вона годинами сиділа у своїй майстерні біля букового мольберта, де на полотні так і залишився незавершений ескіз Даміра.

Того дня Соломія сиділа у вітальні, коли в коридорі раптово почувся звук ключа, що повертається у свердловині вхідних дверей.

Дівчина завмерла, боючись поворухнутися. Серце забилося у грудях як божевільне. Дядько Іван, який саме чистив картоплю на кухні, важким кроком вийшов у коридор, тримаючи ніж у руці.

Двері повільно відчинилися.

На порозі стояв Дамір. Живий. Його обличчя було блідим, на скроні виднівся глибокий свіжий шрам, але це був він. Його широкі плечі, його постава.

— Даміре! — із диким, несамовитим криком полегшення Соломія підхопилася з дивана. Ігноруючи важкість у тілі та біль, вона побігла до нього, а з очей хлинули сльози неймовірного, безмежного щастя. — Ти живий! Боже, ти живий!..

Вона підлетіла до нього, збираючись кинутися на шию, обійняти, відчути його рідне тепло. Але за крок від чоловіка Соломія різко зупинилася, наче наштовхнувшись на невидиму залізобетонну стіну.

Дамір не підняв рук, щоб обійняти її. Його великі мозолясті долоні залишалися в кишенях пального пальта. А погляд... Його темні очі дивилися на неї з такою крижаною, презирливою огидою, якої вона не бачила навіть у день їхнього першого знайомства у РАЦСі. Це був погляд абсолютно чужого чоловіка, який дивиться на бруд під своїми ногами.

— Не підходь до мене, — Його голос пролунав як удар грому серед ясного неба. Холодний, жорсткий, безжальний.

Соломія вражено відступила на крок, хапаючись руками за свій величезний живіт.
— Даміре... що ти кажеш? Це ж я... Соля... — прошепотіла вона, ковтаючи сльози нерозуміння.

У цей момент з-за широкої спини Даміра граційно випливла Анастасія. Вона тримала капітана під руку, по-господарськи притискаючись до його плеча, а на її губах грала переможна, отруйна посмішка.

— Тобі ж сказали українською мовою, селючко — не підходь, — солодко процідила Анастасія. — Дамір усе згадав. Він знає, хто ти така і яку брудну аферу ти намагалася провернути за його спиною. Шантаж дитиною більше не діє.

— Що тут, в біса, відбувається?! — ревнув дядько Іван, виступаючи вперед і закриваючи собою племінницю. Його очі налилися кров'ю від гніву. — Ти що собі дозволяєш, капітане?! Твоя дружина ледь розум не втратила, поки тебе в морі шукали, а ти притащив цю шлюху в дім?!

Дамір навіть не здригнувся під важким поглядом Івана. Він вирівняв спину, міцніше стиснувши зуби. Амнезія повністю переписала його реальність. Він щиро вірив кожному слову Анастасії. Для нього ці двоє людей перед ним — агресивні провінціали, які обманом і погрозами заманили його в пастку, скориставшись його душевним болем після розлучення.

— Заберіть свої речі і забирайтеся геть із моєї квартири, — сухо й вагомо вимовив Дамір, дивлячись повз Соломію, хоча десь глибоко в його грудях, у самому серці, раптом гостро, до темноти в очах, защеміло від вигляду її сліз. Розум капітана наказав серцю замовкнути. — Папери на розлучення мій адвокат підготує завтра. Я виплачу вам гроші, які ви так хотіли отримати від мене через цей фіктивний шлюб. Але бачити вас у своєму домі я більше не бажаю. Анастасія повертається сюди. Вона — моя єдина справжня родина.

Кожне його слово падало на Соломію як важкі удари каміння. Вона дивилася на чоловіка, якого покохала всією душею, і не впізнавала його. Його пам'ять була сліпою. Він викреслив їхні вечори, їхню першу спільну вечерю, його обіцянку захищати її та малюка.

Дівчина відчула, як від цього страшного емоційного удару внизу живота розлився гострий, гарячий біль. Перша сильна перейми пронизала її тіло. Соломія тихо зойкнула, її коліна підкосилися, і вона ледь не впала, але дядько Іван встиг підхопити її під руки.

— Ми підемо, капітане, — Іван подивився на Даміра з такою люттю і водночас презирством, що Анастасія інстинктивно сховалася за спину чоловіка. — Ми підемо. Але запам'ятай мої слова: коли твоя сліпота минеться — а вона минеться, — ти будеш на колінах повзти за нею і цим малюком. Але буде пізно. Жодної копійки твоїх брудних грошей нам не треба. Одягайся, Солю. Нам тут більше нічого робити.

Соломія, ледь тримаючись на ногах від болю і розбитого серця, знайшла в собі сили підвести голову. Вона подивилася Даміру прямо в очі — гордо, витираючи сльози тильною стороною долоні.
— Я не візьму твоїх грошей, Даміре. І папери я підпишу. Ти забув наше кохання, але мої картини пам'ятають усе. Подивись на них, коли ми підемо. Може, хоч полотно поверне тобі твою людську душу.

Іван допоміг Соломії дійти до її кімнати, щоб забрати єдине, що було їй дороге — її художні альбоми, зошити та пензлі. Вони покидали цю розкішну кришталеву клітку, залишаючи Даміра наодинці з Анастасією та його заблокованою пам'яттю.

Але Соломія знала: її головна битва за кохання тільки починається, і зброєю в цій битві стануть її малюнки.