Розділ 17. Сліпа пам'ять та пастка з брехні

Біла стеля. Стерильний запах ліків, від якого паморочилося в голові. Оглушливий, монотонний пискіт монітора серцевого ритму.

Дамір повільно розплющив очі, але світло лікарняної палати миттєво обпалило сітківку гострим болем. Він спробував поворухнутися, але кожна клітина тіла відгукнулася свинцевою важкістю, а голову пронизав такий сильний спалах, що чоловік тихо застогнав. Його чоло було туго перемотане бинтами.

— Тихо, тихо, Даміре, не рухайся, любий, — почув він раптом знайомий, м'який голос.

Чиясь тонка, доглянута рука з ідеальним манікюром ніжно торкнулася його щоки. Дамір заплющив і знову розплющив очі, намагаючись сфокусувати погляд. Перед нім сиділа Анастасія. На її обличчі була маска глибокого суму та турботи, хоча в очах миттєво спалахнув хижий, переможний вогонь. Вона дізналася про його порятунок через свої зв'язки в порту раніше за всіх і одразу ж примчала сюди, підкупивши медсестру.

— Настю... — Його голос пролунав як чужий, хрипкий і сухий. — Що сталося? Де ми? Чому я... у лікарні?

— Ох, Дамчику, була страшна катастрофа в морі, — Анастасія притиснула його долоню до своїх грудей, імітуючи сльози. — Твій корабель затонув. Тебе дивом підібрало іноземне судно. Лікарі кажуть, що в тебе важка травма голови. Ти... ти пам'ятаєш, який зараз рік? Пам'ятаєш нас?

Дамір насупився, намагаючись пробити щільну, чорну стіну в своїй голові. Він судорожно шукав спогади, але його пам'ять обривалася на одному конкретному моменті — на їхньому щасливому житті з Анастасією, до того, як він дізнався про її зраду та аборти. Все, що сталося за останні кілька місяців — бідне село, залякана дівчина в барі, РАЦС без квітів, затишна майстерня з буковим мольбертом і теплий погляд великих карих очей — усе це було стерто з його розуму, заблоковано важкою амнезією.

— Я пам'ятаю... наш дім, — повільно вимовив Дамір, дивлячись на неї. — Пам'ятаю, як збирався у рейс. Але все інше... наче в тумані. Голова так болить...

Анастасія ледь стримала переможну посмішку. Доля сама підкинула їй цей неймовірний шанс. Дамір забув про розлучення. Він забув свою нову дружину. Його пам'ять повернулася в часи, коли він кохав лише її, Анастасію.

— Все добре, мій капітане, — прошепотіла вона, нахиляючись і обережно цілуючи його в щоку. — Головне, що ти живий. Я поруч. Ми знову разом, у нашому домі. Все буде як раніше.

Дамір закрив очі, намагаючись заспокоїти бурю в голові. Раптом у його підсвідомості спалахнув дивний, різкий образ: великий живіт, тонка жіноча рука, яка несміливо торкається його долоні за обіднім столом, і запах свіжої олійної фарби. Цей спогад викликав дивний, щемливий біль у серці, хоча розум не міг пов'язати його з Анастасією.

— Настю... — Дамір знову розплющив очі, пильно дивлячись на неї. — Там... у місті. Є якась дівчина. Вагітна. Вона малює... Я чомусь думаю про неї. Хто це?

Обличчя Анастасії на мить скам'яніло, але вона швидко повернула собі спокій і зневажливо хмикнула, погладжуючи його руку.

— Ох, Даміре, не забивай собі цим голову. Це просто шантажистка, — солодко збрехала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Якась провінціалка з села. Вона дізналася, що ти багатий капітан, завагітніла від якогось волоцюги і намагалася обманом повісити цю дитину на тебе, щоб відібрати наші гроші та квартиру. Ти якраз збирався подавати на неї до суду перед цим нещасним рейсом. Не думай про неї, вона — ніхто. Лише бруд з минулого.

Дамір слухав її, і всередині нього знову почала рости та сама холодна, залізна броня. Огида до жіночої підступності, яку він так довго виховував у собі, знову прокинулася. Розум повірив Анастасії, адже він не пам'ятав нічого іншого.

Але десь глибоко в підсвідомості, у самому серці, яке не підкорялося амнезії, кожна клітина кричала, що його зараз жорстоко обманюють.