Розділ 16. Світ у сірих тонах і чорна звістка

Дні без Даміра тягнулися для Соломії наче густа, липка смола. Вона намагалася заспокоїти себе малюванням, але пензлі більше не слухалися її так, як раніше. Фарби на полотні виходили тьмяними, а малюк під серцем став штовхатися сильніше, ніби відчуваючи тривогу матері. Соломія щовечора сиділа біля вікна, дивлячись на далеку лінію міського горизонту, і молилася, щоб її капітан повернувся якнайшвидше. Наближався восьмий місяць вагітності.

Того ранку в квартирі панувала гнітюча тиша. Соломія стояла на кухні, намагаючись випити теплого молока, коли тишу розірвав різкий, пронизливий дзвінок домашнього телефону.

Вона здригнулася, і склянка ледь не вислизнула з її рук. Серце стиснулося від раптового передчуття біди. Дівчина підійшла до апарату, її пальці тремтіли, коли вона піднімала важку слухавку.

— Алло... — ледь чутно промовила вона.

— Доброго дня. Це квартира капітана Даміра? — пролунав на іншому кінці дроту офіційний, сухий і напрочуд важкий голос чоловіка.

— Так, я його дружина. Щось сталося? — у Соломії перехопило подих, а в колінах з'явилася дивна, ватяна слабкість.

— Пані Соломіє, нам дуже шкода... — чоловік на мить замовк, підбираючи слова, і ця секундна пауза здалася дівчині вічністю. — Два дні тому в Егейському морі судно вашого чоловіка потрапило під шторм і зазнало аварії. Була проведена рятувальна операція. Команду евакуювали, але... капітан Дамір до останнього залишався на містку. Стався обвал конструкцій палуби. Капітан Дамір випав за борт. Наразі він офіційно вважається зниклим безвісти. Пошуки тривають, але шансів у таку погоду...

Слова чоловіка перетворилися на суцільний білий шум. Слухавка випала з її ослаблих пальців і з глухим стукотом повисла на дроті, погойдуючись біля стіни.

Світ навколо Соломії миттєво втратив усі фарби, вибухнувши чорним болем. Вона безпорадно схопилася за край столу, відчуваючи, як земля буквально тікає з-під її босих ніг. Жорстокі слова «зник безвісти» ехом вибухали в її голові, руйнуючи все те крихке щастя, яке вони так важко будували.

— Ні... Ні, це неправда! Він обіцяв... Він обіцяв повернутися! — закричала вона в порожнечу квартири, падаючи на коліна прямо на холодну мармурову підлогу.

Вона стиснула руками свій великий живіт, давлячись риданнями, які виривалися з самого серця. Малюк всередині різко штовхнувся, ніби теж оплакував батька. Соломія залишилася абсолютно сама в цій величезній, холодній квартирі. Людина, яка стала її всесвітом, її захисником і її першим справжнім коханням, зникла в чорній морській безодні.

Дівчина не пам'ятала, скільки годин провела на підлозі в сльозах, аж поки біль у животі не став гострим і небезпечним. Вона з останніх сил поповзла до телефону, щоб набрати єдиний номер, який міг її врятувати — номер свого дядька Івана в селі.