Розділ 13. Захисник

— Замовкни, Анастасіє! — Громовий голос Даміра розірвав тишу квартири, змусивши колишню дружину здригнутися від несподіванки.

Він зробив кілька швидких кроків уперед, закриваючи собою Соломію, яка тремтіла від страху й образи. Капітан дихав важко, його очі палали такою люттю, що Анастасія інстинктивно відступила на крок назад, втрачаючи свою пиху.

— Даміре... любий, я просто прийшла поговорити... — її голос миттєво змінився на солодкий і виправдальний, але капітан не збирався слухати цю брехню.

— Я чув кожне твоє брудне слово, — процідив він крізь зуби, випростуючись на весь свій чималий зріст. — Ти ніхто в цьому домі. Ти ніхто в моєму житті. Наше «ми» померло в той самий день, коли я застав тебе з іншим у моєму ліжку. І якщо ти ще хоч раз підійдеш до моєї дружини або мого дому — я знищу твою кар'єру, заблокую всі рахунки, які ти досі намагаєшся виплакати через суди, і подам заяву за переслідування.

Анастасія зблідла, її губи затремтіли від злості та приниження. Вона зрозуміла, що Дамір більше не той закоханий чоловік, яким вона колись маніпулювала.
— Ти пошкодуєш про це, Даміре! Ти проміняв мене на цю селючку! — закричала вона, хапаючи зі столика свої окуляри.

— Геть із моєї квартири. Зараз же! — Дамір вказав рукою на відчинені двері.

Коли за Анастасією з гуркотом зачинилися броньовані двері, у вітальні нарешті стало тихо. Дамір важко зітхнув, намагаючись опанувати себе, і миттєво повернувся до Соломії. Весь його гнів зник, залишивши лише глибоку турботу.

Дівчина стояла, притискаючи долоні до живота, а з її очей котилися великі сльози. Слова колишньої дружини про «зручний інкубатор» усе ще болісно відлунювали в її голові.

— Солю... подивись на мене, — тихо і ніжно попросив Дамір. Він підійшов ближче і вперше обережно взяв її за плечі, змушуючи підвести погляд. Його великі руки були теплими та надійними. — Будь ласка, не вір жодному її слову. Вона брехала. Між нами нічого немає й бути не може. Я ніколи не зраджував тебе і не збираюся цього робити.

— Але вона сказала... що я просто... — прошепотіла Соломія, ковтаючи сльози.

— Ти моя дружина, — твердо перервав її Дамір, дивлячись прямо в її заплакані очі. — Спочатку цей шлюб справді був лише угодою. Я не заперечую. Але зараз... все змінилося. Ти повернула мені віру в те, що в людях є чистота і щирість. Ти і наш малюк — це все, що в мене є. Я піду в цей рейс лише для того, щоб ви ні в чому не мали потреби. Обіцяй мені, що не думатимеш про ту брехню.

Соломія дивилася в його глибокі, чесні очі й відчувала, як страх поступово відступає. Вона кивнула і несміливо притиснулася головою до його міцних грудей. Дамір обійняв її у відповідь, ховаючи обличчя в її темному, пахучому волоссі. У цю мить вони обоє зрозуміли, що їхній шлюб із примусу переріс у справжнє, глибоке кохання. Вони знайшли свій тихий притулок після всіх штормів життя.

Проте щастя було недовгим. Попереду на Даміра чекав той самий фатальний рейс, який мав розлучити їх і знову повернути Анастасію в їхнє життя через втрату пам'яті.