Розділ 12. Тінь з минулого

Ранок наступного дня видався напрочуд сонячним. Дамір поїхав у капітанію порту, щоб залагодити останні паперові справи перед майбутнім рейсом, а Соломія з головою поринула в роботу у своїй новій майстерні. Вона стояла біля мольберта, накладаючи легкі мазки білої та блакитної фарби на нове полотно, коли в коридорі раптово пролунав різкий, настирливий дзвінок у двері.

Соломія здригнулася, витерла руки об ганчірку і поспішила до виходу. Вона нікого не чекала, тому відчиняла двері з легким почуттям тривоги.

На порозі стояла жінка. Вона виглядала так, наче щойно зійшла з обкладинки модного журналу: розкішне норкове манто, ідеальна укладка платинового волосся, дорогі сонцезахисні окуляри, які вона повільно опустила на перенісся, оглядаючи Соломію з ніг до голови з неприхованим презирством. Це була Анастасія.

— То ось ти яка, — її голос пролунав солодко, але в ньому відчувалася отрута. Жінка без запрошення переступила поріг, відштовхнувши Соломію плечем, і пройшла вглиб вітальні. — Сільська замарашка, яка вирішила, що може зайняти моє місце.

Соломія миттєво все зрозуміла. Перед нею була колишня дружина Даміра. Дівчина інстинктивно прикрила руками свій великий живіт, намагаючись захистити малюка від цього лихого погляду.

— Хто ви така і що вам тут потрібно? Даміра немає вдома, — намагаючись говорити твердо, промовила Соломія.

— Я знаю, що його немає, дурепо. Я прийшла до тебе, — Анастасія зняла окуляри й кинула їх на журнальний столик, де ще вчора Дамір пив каву із Соломією. — Подивись на себе. Ти думаєш, що Дамір одружився з тобою, бо закохався? Не сміши мене. Він узяв тебе з жалості, як бездомне цуценя з підворіття. Йому просто потрібен спадкоємець, якого ти носиш. Ти для нього — просто зручний інкубатор, який віддасть дитину, а потім отримає копняка під зад.

Кожне слово Анастасії било точно в ціль. Це були ті самі страхи, які Соломія так довго носила у своєму серці, і хоча вчора Дамір довів протилежне, слова колишньої знову роз'ятрили стару рану.

— Це неправда, — тихо, але впевнено відповіла Соломія, вирівнюючи спину. — Дамір змінився. Він чекає на цього сина, і він дбає про нас.

— Дбає? — Анастасія підійшла до неї впритул, від неї пахло тими ж важкими парфумами, які Соломія відчула від Віктора в ту страшну ніч. Цей запах знову викликав напад нудоти. — Він спить зі мною, люба. Кожного разу, коли він каже тобі, що затримується на роботі в порту, він приїжджає до мого ліжка. Наша пристрасть нікуди не зникла, він досі кохає лише мене. А ти... ти просто тимчасова прикраса в цьому домі. Коли дитина народиться, я повернуся сюди як законна господарка, а ти повернешся у своє брудне село. Так що збирай свої лахи вже зараз, поки він сам тебе не викинув.

Анастасія замахнулася рукою, щоб продемонструвати своє превосходство, але в цей момент важкі вхідні двері з гуркотом відчинилися.

На порозі стояв Дамір. Його обличчя було білішим за крейду, а в очах палав такий дикий, небезпечний гнів, якого Соломія ще ніколи в ньому не бачила.