Розділ 11. Світло крізь туман і перша вечеря

Дамір стримав своє слово. Вже наступного вечора, коли Соломія вийшла на кухню, щоб налити собі чаю, вона застала в квартирі двох робітників. Вони виносили зі старої гостьової кімнати зайві меблі, звільняючи простір, який заливало м'яке вечірнє світло з величезного панорамного вікна.

А посеред кімнати стояв він — великий, професійний мольберт із дорогого, пахучого лакованого бука. Поруч на великому столику були акуратно розкладені цілі набори якісних італійських пензлів, тюбики з професійними олійними фарбами, про які Соломія раніше читала лише в інтернеті, та декілька білосніжних натягнутих полотен різних розмірів.

У дівчини перехопило подих. Вона притиснула долоні до грудей, а на її очі миттєво нагодилися сльози приголомшеного щастя.

— Тобі подобається? — почувся ззаду низький голос Даміра. Він стояв у дверях, тримаючи руки в кишенях, і уважно спостерігав за її реакцією. На його обличчі вперше за весь час з'явилася ледь помітна, тепла посмішка.

— Даміре... це... це занадто дорого, я не можу це прийняти, — прошепотіла вона, обернувшись до нього. — Тут усе таке професійне. Я ж просто...

— Ти художниця, Соломіє, — твердо перервав її капітан, роблячи крок у кімнату. — А художнику потрібні хороші інструменти. Твій талант вартий того, щоб малювати на найкращому папері та полотнах. Тож не сперечайся. Це мій тобі подарунок. Заради малюка, — додав він трохи тихіше, ніби намагаючись виправдати власну несподівану щедрість. — Тобі не можна нервувати, а мистецтво тебе заспокоює.

Соломія лише вдячно кивнула, підійшла до мольберта і обережно торкнулася гладкого дерева. У цей момент вона вперше за довгі місяці відчула, що її не просто терплять у цьому домі — про неї починають піклуватися.

Того ж вечора Дамір не пішов ховатися у своєму кабінеті, як робив це зазвичай. Коли Соломія почала готувати просту вечерю — запечену картоплю з овочами, він несподівано підійшов до плити.
— Давай я допоможу, — сказав він, засукавши рукава своєї сорочки. — На моєму судні коку інколи потрібна допомога, тож готувати я вмію.

Вони вперше сіли за великий обідній стіл разом, як нормальні люди, а не як випадкові сусіди по нещастю. Спершу панувала ніякова тиша, але Дамір, помітивши, як Соломія обережно гладить свій округлий живіт, перший порушив мовчання.

— Як ти почуваєшся? Дитина не надто сильно штовхається? — запитав він, і в його очах більше не було колишнього крижаного презирства.

— Останні дні він став дуже активним, — ніяково посміхнулася Соломія, і на її щоках з'явився ніжний рум'янець. — Особливо вечорами, коли я починаю малювати. Мабуть, йому теж подобається запах свіжої фарби. Лікар на огляді сказав, що все розвивається добре. Скоро вже сьомий місяць...

Дамір пильно подивився на неї. Перед ним сиділа не підступна міська мисливиця за грошима, якою була Анастасія, а чиста, щира дівчина, яка попри весь пережитий жах і зраду родича знайшла в собі сили жити далі й посміхатися. Його серце, яке він вважав остаточно випаленим після розлучення, раптом пропустило удар, наповнюючись невідомим досі, щемливим теплом.

— Знаєш, — тихо промовив Дамір, крутячи в руках склянку з водою. — Я шалено хотів сина. Моя колишня дружина Анастасія... вона ніколи не хотіла дітей. Вона вважала це тягарем для своєї фігури та кар'єри. Вона двічі таємно від мене переривала вагітність, і коли я дізнався про це, а потім ще й про її зраду... мій світ просто рухнув. Я зарікся вірити жінкам. Я думав, що ви всі шукаєте лише вигоду.

Соломія уважно слухала його, відчуваючи, як її власна образа на його колишню холодність зникає. Вона зрозуміла його біль. Його суворість була лише захисною бронею від світу, який його так жорстоко зрадив.

— Мені дуже шкода, Даміре, — м'яко сказала вона, протягнувши руку по столу і на мить несміливо торкнувшись його великої, мозолястої долоні. — Але я тут не через твої гроші. Мені потрібен був захист для мого малюка. І я обіцяю тобі: я ніколи не зраджу твою довіру. Наш син буде знати, який у нього сильний і чесний батько.

Дамір подивився на їхні зчеплені руки, потім підвів погляд на Соломію. Між ними в повітрі вперше злетіла невидима іскра справжньої близькості, розуміння та перших зародышів кохання. Крижані стіни між ними остаточно розсипалися, звільняючи місце для чогось нового і прекрасного.

Проте вони обоє навіть не здогадувалися, що за їхнім вікном, у світлі міських ліхтарів, уже стояла та сама чорна машина Анастасії. Колишня дружина капітана вже дізналася про його таємне одруження і була готова зробити все, щоб перетворити їхнє крихке щастя на новий попіл.