Розділ 10. Крижані стіни та перші штрихи

Минуло два місяці. Життя Соломії у великій, розкішній квартирі Даміра нагадувало існування невидимки. Капітан тримав слово: він повністю забезпечив її всім необхідним. У її розпорядженні була простора світла кімната, гардероб, забитий якісним одягом, та банківська картка, до якої вона, втім, майже не торкалася, купуючи лише найпростіші продукти та фрукти для майбутнього малюка.

Вони майже не розмовляли. Дамір зникав на роботі в порту з ранку до пізньої нічи, а коли повертався, лише сухо кивав їй у коридорі й зачинявся у своєму кабінеті. Він усе ще бачив у ній лише жінку, яка вимушено виносить його дитину. Жінку, якій не можна вірити.

Але Соломія не марнувала час. Отримавши спокій та безпеку, вона з головою поринула у свій єдиний порятунок — малювання. Одного дня, пересиливши страх, вона використала гроші з картки, щоб купити професійні акварельні фарби, щільний текстурний папер та кілька хороших пензлів.

Її кімната поступово перетворювалася на художню майстерню. На підлозі й підвіконні сушилися ескізи. Соломія малювала все, що бачила з панорамного вікна: мінливе міське небо, перші зимові сніжинки, що лягали на сірий асфальт, але найчастіше... вона малювала Даміра. Вона робила начерки по пам'яті: його суворий профіль, коли він мовчки пив каву на кухні; його важкі, впевнені руки, що тримали штурвал на фотокартці в кабінеті; його втомлені, глибокі очі, в яких ховався невисловлений біль. На її папері він не виглядав жорстоким. Вона бачила крізь його броню.

Одного вечора Дамір повернувся додому раніше, ніж зазвичай. У квартирі панувала тиша, лише з кімнати Соломії лилося м'яке світло. Двері були прочинені.

Капітан хотів пройти повз, але його погляд випадково впав на великий аркуш паперу, який лежав на обідньому столі в коридорі — Соломія винесла його туди, щоб фарба швидше висохла під потоком кондиціонера.

Дамір підійшов ближче і завмер.

З малюнка на нього дивився він сам. Це був портрет, виконаний у синьо-сірих акварельних тонах. Але це був не той похмурий цинік, якого він щодня бачив у дзеркалі. Дівчина зуміла впіймати ту його частину, яку він, здавалося, поховав разом із розлученням: чоловіка, який дивиться на море з надією, капітана, який не боїться штормів, людину з живою, хоч і пораненою душею. Кожен штрих був зроблений із такою ретельністю та дивною, майже невловимою ніжністю, що у Даміра перехопило подих.

У цей момент Соломія вийшла з кімнати, тримаючи в руках склянку з чистою водою для фарб. Побачивши чоловіка над своїм малюнком, вона злякано зойкнула, і склянка ледь не випала з її рук.

— Я... вибачте, Даміре, — швидко заговорила вона, її щоки миттєво спалахнули густим рум'янцем. — Я зараз же його приберу. Я не повинна була залишати це тут...

Дамір повільно підвів на неї погляд. Уперше за ці два місяці в його очах не було колишнього холоду. Там читалося глибоке, приголомшене здивування. Він дивився на її великий живіт, який уже помітно округлився під простою домашньою сукнею, а потім знову на малюнок.

— Ти... ти сама це намалювала? — його голос пролунав тихо, майже хрипко.

— Так, — Соломія ніяково опустила очі, стискаючи пальці. — У мене не було натурника, тому я... я малювала вас. Вибачте, якщо це вас образило.

Дамір мовчав кілька довгих секунд. Крижана стіна, яку він так старанно будував навколо себе, вперше дала тріщину. Він зрозумів, що ця дівчина з села бачить його справжнього краще, ніж Анастасія за всі роки їхнього шлюбу.

— Це... неймовірно, Соломіє, — нарешті вимовив він, і в його голосі вперше почулися людські, теплі нотки. — У тебе справжній талант. Завтра я накажу звільнити малу гостьову кімнату в кінці коридору. Там багато світла. Це буде твоя особиста майстерня. Тобі потрібно малювати на мольберті, а не на підлозі.

Соломія вражено підняла на нього очі, повні сліз — але цього разу це були сльози першої, невеликої радості. Вона кивнула, не вірячи своїм вухам.

Ця ніч стала початком їхнього мовчазного перемир'я. Вони все ще були чужими, але фарби Соломії вже почали розмальовувати сірий і холодний світ капітана.