Розділ 9. Чужі люди біля одного вівтаря

Крихітна кімнатка, яку винаймала Соломія, здавалася Даміру ще меншою через присутність величезного дядька Івана. Коли капітан переступив поріг цього бідного прихистку, всередині нього щось здригнулося. На підвіконні стояла склянка з дешевими олівцями та лежав той самий шкільний зошит у клітинку. На стінах не було шпалер, лише сіра штукатурка, але в кутку на старому стільці лежала охайно складена сукня — проста, світло-блакитна, єдина чиста річ, яку Соломія змогла знайти.

Сама дівчина сиділа на краю ліжка, затиснувши пальці в замок. Почувши кроки, вона підвела голову, очікуючи побачити Маркіяна — чоловіка, від якого чекала дитину і з яким, як вона думала, дядько змусив її розписатися. Але замість Маркіяна в кімнату увійшов він.

Той самий чоловік із бару. Високий, широкоплечий, у бездоганному темно-синьому костюмі. Його обличчя було таким же суворим і холодним, як і в ту фатальну ніч під дощем, а темні очі дивилися на неї без жодної краплі тепла.

Соломія інстинктивно підхопилася на ноги, її подих перехопило.
— Ви... А де?.. — прошепотіла вона, озираючись на дядька.

— Маркіян виявився боягузом, Соле, — важко промовив Іван, підходячи до племінниці й кладучи руку їй на плече. — Він не чоловік. А це Дамір. Він капітан. І він згоден узяти за тебе відповідальність. Дитина матиме батька та законне ім'я. Так треба, дитинко.

Соломія перевела погляди на Даміра. В її очах читалися дикий страх, нерозуміння і сором. Вона відчувала себе товаром, який щойно обміняли за зачиненими дверима.
— Але я... я не знаю вас, — ледь чутно мовила вона, а на очі нагодилися сльози. — Ви ж тоді пішли. Ви дивилися на мене так, наче я...

— Мені байдуже, ким ти мене вважаєш, — холодно перервав її Дамір. Його голос звучав як удар хлиста. — Мені не потрібні твої виправдання чи твої сльози. Твій дядько правий: дитина повинна мати сім'ю. Я дам тобі свій дім, захист і гроші. Ти ні в чому не матимеш потреби. Але запам'ятай: цей шлюб — лише на папері. Мені потрібен син, якого ти носиш. Ти народиш його, і він буде моїм спадкоємцем. Любові, романтики чи тепла в цьому домі не буде. Якщо тебе це влаштовує — збирай речі. Машина чекає внизу.

Кожне його слово обпікало Соломію сильніше за крижаний дощ. Вона зрозуміла: цей чоловік глибоко поранений, його серце закрите на замок, і він бачить у ній лише інкубатор для своєї майбутньої дитини. Це було принизливо, боляче й жорстоко. Але поглянувши на змучене обличчя дядька Івана, який стільки зробив, щоб урятувати її від ганьби, Соломія зціпила зуби. Вона не мала вибору. Заради дитини, заради спокою своєї родини в селі вона повинна була пройти крізь це пекло.

— Добре, — тихо, але з несподіваною твердістю відповіла Соломія, дивлячись прямо в його холодні очі. — Я згодна. Але дитина — вона і моя теж. І я ніколи її не покину.

Дамір лише ледь помітно смикнув куточком губ. Ця провінціалка виявилася гордішою, ніж він думав.
— Побачимо. Рушаймо.

Вже через дві години у напівпорожньому міському РАЦСі, без гостей, квітів та святкової музики, вони поставили свої підписи на офіційному бланку. Жінка-реєстратор здивовано дивилася на наречену в простій блакитній сукні та похмурого, мовчазного капітана, які навіть не подивилися в бік одне одного, коли їх оголосили чоловіком та дружиною.

Коли вони вийшли на вулицю, Дамір відчинив перед Соломією двері свого автомобіля.
— Ласкаво просимо в нове життя, Соломіє, — сухо кинув він.

Дівчина сіла в салон, притискаючи до себе свій єдиний зошит із малюнками. Вона дивилася на блискуче кільце на своєму пальці й розуміла: вона стала дружиною капітана Даміра, але насправді вона просто увійшла в нову, ще золотішу та холоднішу клітку.