Розділ 8. Чоловіча розмова та угода наосліп

Кабінет Даміра пахнув дорогою шкірою, тютюном та морем. На стінах висіли карти морських маршрутів та макети суден. Сам капітан сидів за столом, вивчаючи документи перед наступним великим рейсом, коли двері без стуку розчинилися.

У кімнату буквально влетів Маркіян, блідий як смерть. За комір його дорогого піджака міцно тримав величезний, похмурий чоловік у простому робочому одязі — дядько Іван. Від одного погляду на цього сільського велетня ставало зрозуміло: він прийшов не домовлятися, він прийшов карати.

— Даміре! Друже, благаю, допоможи! — заверещав Маркіян, ледь не падаючи на коліна, як тільки Іван штовхнув його на підлогу посеред кабінету. — Він уб'є мене! Це через ту дівчину з бару... Ну, пам'ятаєш, три тижні тому? Вона вагітна! Він її дядько!

Дамір повільно підвівся з-за столу. Його обличчя залишалося кам'яним, але в очах спалахнув небезпечний вогонь. Він зневажав слабкість, а Маркіян зараз виглядав жалюгідно.

— Сядь і замовкни, нікчемо, — холодно кинув Дамір другові, а потім перевів погляд на Івана. — А ви, чоловіче, приберіть руки. Ми в цивілізованому світі. Що вам потрібно?

— Мені потрібна честь моєї племінниці, — Іван ступив крок уперед, і його важкі кулаки впиралися в край столу Даміра. — Вона сирота. Чиста дівчина, яку ви, міські виродки, споїли і затягли в ліжко. Вона вагітна. У моєму роду байстрюків не буде. Один із вас сьогодні підпише заяву в РАЦС, або я розмажу обох по цій стіні, і мені плювати на тюрму.

Маркіян затремтів і закрив голову руками:
— Я не можу! У мене кар'єра, батьки, плани! Даміре, скажи йому! У тебе ж нікого немає, ти щойно розлучився!

Слово «розлучився» ехом відбилося в голові Даміра. Перед очима знову постало зрадливе обличчя Анастасії. Вона забрала його спокій, його віру в любов, але найбільше — його мрію. Анастасія ніколи не хотіла дітей, вона двічі таємно робила аборти, позбавляючи його того, чого він прагнув понад усе на світі — сина. Спадкоємця, якому він передав би свій штурвал і своє ім'я.

Дамір подивився на Маркіяна з огидою, а потім знову на розлюченого дядька. В його голові раптом народився божевільний, цинічний, але чіткий план. Серце Даміра було випалене коханням, він зарікся коли-небудь любити жінку. То яка різниця, хто буде його дружиною, якщо вона народить йому дитину?

— Вона точно вагітна? — тихо, але вагомо запитав Дамір.

— Точно. Лікар підтвердив, — похмуро відповів Іван, не розуміючи, куди клонить капітан.

— Добре, — Дамір застебнув ґудзик піджака і вирівняв спину. — Цей боягуз, — він кивнув на Маркіяна, — не вартий вашої племінниці. Я одружуся з нею. Завтра ж розпишемося. Вона житиме в моєму домі, ні в чому не матиме потреби. Але в мене є одна умова.

Іван насупився:
— Яка ще умова?

— Дитина носитиме моє ім'я і залишиться зі мною. Навіть якщо ми колись розлучимося. Мені потрібен син. А ваша племінниця отримає штамп, статус і безпеку. Йдемо в РАЦС.

Дядько Іван уважно подивився в холодні, рішучі очі капітана. Він зрозумів, що цей чоловік не жартує. Це був дивний, дикий компроміс, але це рятувало Соломію від ганьби.

— Домовилися, — важко промовив дядько. — Поїхали до неї.