Розділ 3. Прихисток для розбитих душ

Крижаний осінній дощ хлистав Соломію по обличчю, змішуючись із гарячими сльозами жаху. Босі ноги вже давно заніміли від дотику до мокрого й холодного асфальту, але дівчина не зменшувала швидкості. Вона бігла без розбору, минаючи темні провулки та закриті вітрини магазинів. Куртка, яку вона встигла схопити, намокла й важким тягарем тиснула на плечі, а під нею на грудях зіяла розірвана Віктором нічна сорочка.

Дівчина постійно озиралася, очікуючи побачити світло фар чорного автомобіля або почути важкі кроки свого кривдника. Серце калатало у грудях так сильно, що віддавало глухим болем у вухах. Сили покидали її. Коли дихання перетворилося на суцільний хрип, а ноги почали підкошуватися, Соломія вискочила на ширшу вулицю. Попереду, крізь стіну зливи, замиготіла яскрава неонова вивіска: «Каюта». Це був невеликий нічний бар, з вікон якого лилося приглушене жовте світло.

Не роздумуючи ні секунди, Соломія штовхнула важкі дерев'яні двері й буквально ввалилася всередину, шукаючи порятунку від холоду та переслідування.

У барі панував напівморок. Тихо грала якась блюзова мелодія, пахло дорогою тютюновою сумішшю, кавою та міцним алкоголем. Відвідувачів було небагато, адже ніч уже перевалила за третю годину. Поява дівчини — босої, змоклілої до нитки, з диким поглядом зацькованого звіра — змусила бармена на секунду завмерти з келихом у руках.

Соломія, тремтячи від дрижаків, щосили загорнулася в мокру куртку, намагаючись сховати розірваний одяг. Вона забилася в найтемніший куток закладу, сіла на крайній диванчик і притиснула коліна до грудей, намагаючись стати непомітною.

У цей же час у протилежному кінці залу, біля барної стійки, сиділи двоє чоловіків. Перед ними стояла майже порожня пляшка дорогого віскі.

— Кажу тобі, Даміре, забудь ти її. Вона того не варта, — Маркіян покрутив у руках склянку з льодом і поглянув на свого друга. — Світ на Анастасії не зійшовся. Зрадила — її гріх. Ти капітан, у тебе попереду море, контракти, життя!

Дамір нічого не відповів. Його красиве, гостро окреслене обличчя здавалося висіченим із каменю. Темні очі дивилися в одну точку, а кулак був стиснутий так, що побіліли кісточки пальців. Зрада Анастасії, жінки, яку він вважав своєю музою і якій довіряв безмежно, випалила все всередині. Він повернувся з тривалого рейсу раніше, щоб зробити сюрприз, а натомість застав її з іншим у їхньому ж ліжку. Офіційне розлучення оформили лише кілька днів тому. Дамір дав собі слово: більше жодна жінка не підійде до його серця. Жодної віри. Жодного кохання.

— Гей, подивись туди... — Маркіян раптово штовхнув Даміра ліктем у бік і кивнув у куток бару. — Це що ще за чудо природи? Вона що, звідкись утікала?

Дамір неохоче перевів погляд і насупився. У кутку сиділа дівчина. Її довге темне волосся прилипло до обличчя, з якого стікали краплі води, а плечі дрібно тремтіли від холоду чи плачу. Навіть на відстані Дамір помітив брудні, поранені об асфальт босі ступні. Його чоловічий інстинкт підказав: дівчина в біді. Але випалена зрадою душа відгукнулася лише холодною байдужістю.

— Не наша справа, Маркіяне. Допивай, ідемо звідси, — глухо сказав Дамір, підзиваючи бармена, щоб розрахуватися.

— Ну ні, почекай. Їй явно погано. Може, їй потрібна допомога? Або компанія, — Маркіян, який через алкоголь уже погано контролював свої пориви, підвівся зі стільця. В його очах загорівся нетверезий інтерес. — Ходімо, пригостимо дівчину. Подивись, як вона злякано на двері зиркає.

Маркіян узяв свою склянку і впевненою, трохи хиткою ходою попрямував до столика Соломії. Дамір важко зітхнув, вилаявся про себе, але пішов слідом за другом — залишати п'яного Маркіяна самого він не збирався.

Коли перед столиком виросли дві чоловічі постаті, Соломія злякано здригнулася і ще сильніше втиснулася в диван, готова знову тікати в дощ.

— Привіт, красуне, — Маркіян м'яко посміхнувся, сідаючи навпроти неї. — Чому така гарна дівчина плаче вночі, та ще й без взуття? Хтось образив? Давай ми тобі допоможемо зігрітися. Бармене, принеси-но нам ще чогось міцного для дами!

Соломія дивилася на них крізь пелену сліз. Один із них — той, що заговорив, — здавався нав'язливим, але невипускним. А от другий, який стояв трохи позаду, тримаючи руки в кишенях куртки, лякав своїм холодним, майже презирливим поглядом. Дамір дивився на неї зверху вниз, і Соломії здалося, що він бачить її наскрізь — усю її слабкість, її бідність і її сором.

Саме в цей момент, перебуваючи в стані глибокого шоку, знесилена й замерзла, Соломія зробила крок, який визначить усю її подальшу долю. Вона не відмовилася від пропонованого алкоголю, сподіваючись, що він просто спалить цей жахливий біль усередині...