Розділ 2. Клітка з кришталю та золота

Місто зустріло Соломію сліпучим блиском неонових вивісок, шумом нескінченного потоку машин та висотками, які, здавалося, підпирали саме небо. Квартира Віктора в елітному новобудові вражала масштабами. Стерильно білі стіни, мармурова підлога, в якій, наче в дзеркалі, відбивалося світло масивних люстр, та панорамні вікна з виглядом на нічну столицю. Для дівчини з села цей простір здавався палацом, але палацом холодним і чужим. Тут зовсім не було затишку, лише кришталь і метал.

— Розташовуйся, почувайся як удома, — з м'якою посмішкою сказав Віктор, зачиняючи за ними важкі броньовані двері. Він показав Соломії її кімнату — простору, з величезним ліжком та власним гардеробом. — Відпочивай. Завтра поїдемо подавати документи в Академію.

Соломія ледь стримувала сльози від вдячності. Вона акуратно розклала свої скромні речі, дістала улюблений альбом і поклала його на тумбочку. Прийнявши гарячий душ, дівчина одягла свою єдину чисту нічну сорочку — просту, бавовняну, з дрібними квітами — і лягла в ліжко. Вона довго дивилася на вогні міста за вікном, заколисана думками про те, що вже завтра її мрія почне збуватися. Поступово втома взяла своє, і Соломія поринула в глибокий сон.

Посеред нічі її розбудив дивний звук. Рипнули двері.

Соломія розплющила очі й миттєво напружилася. У кімнаті було темно, лише смуга світла з коридору розрізала підлогу. У дверях стояв Віктор. На ньому не було піджака, верхні ґудзики сорочки були розстебнуті, а в руці він тримав напівпорожній келих із бурштиновою рідиною. Від нього на відстані війнуло стійким запахом алкоголю та чужих, важких парфумів.

— Дядьку Вікторе? — тихо, злякано покликала Соломія, сідаючи на ліжку й інстинктивно натягуючи ковдру до самого підборіддя. — Щось сталося?

Чоловік не відповів. Він повільно підійшов ближче, поставив келих на тумбочку, прямо поверх її малюнків, і сів на край ліжка. Матрац важко просів під його вагою. У темряві Соломія не бачила його обличчя, але відчула, як його хижий, липкий погляд сканує її тіло.

— Я от подумав, Солечко... — його голос став неприродно тихим, із хрипкими нотками. — Твій дядько в селі так розсипався в подяках. А от від тебе я справжньої вдячності так і не почув.

— Я... я дуже вам вдячна, — затремтіла дівчина, відчуваючи, як від раптового страху німіють пальці рук. Вона спробувала відсунутися до стіни, але Віктор різко перехопив її за кісточку через ковдру.

— Ну навіщо ці формальності? — він підсунувся ближче, і Соломія відчула його гаряче, алкологольне дихання на своєму обличчі. — Ти ж доросла дівчинка, усе розумієш. Навчання в Академії коштує шалених грошей. Оренда цієї квартири — теж. У цьому світі за все треба платити, мила. І ти заплатиш мені тим, чим пообіцяла. Своєю покірністю.

У цей момент пелена казки остаточно спала з очей Соломії. Перед нею сидів не благодійник і не рідня. Це був хижак, який заманив її в пастку.

— Випустіть... будь ласка, не треба! Ви ж брат моєї тітки! — закричала Соломія, намагаючись вирвати ногу.

— Замовкни! — прошипів Віктор, втрачаючи людську подобу. Він одним ривком скинув з неї ковдру і навалився зверху, притискаючи її руки до матраца. Його важке тіло позбавило її повітря. — Твоя тітка нічого не дізнається. Будеш слухняною — матимеш усе. Будеш пручатися — викину на вулицю як мотлох!

Тріск тонкої тканини нічної сорочки розірвав тишу кімнати. Соломію охопив первісний, дикий жах. Вона перестала благати й почала битися за своє життя з усією силою, яку мала. Дівчина крутила головою, не даючи йому торкнутися своїх губ, і в якийсь момент, коли Віктор на мить послабив хватку, щоб розстебнути пасок, вона щосили вдарила його коліном у живіт.

Чоловік зойкнув і зігнувся від болю. Цих кількох секунд Соломії вистачило, щоб скотитися з ліжка. Не пам'ятаючи себе від паніки, вона схопила з вішалки біля дверей першу-ліпшу річ — свою стару осінню куртку, навпомацки натиснула на ручку дверей кімнати й вискочила в коридор.

— Ах ти ж дрянь! Стій! — почувся позаду розлючений рев Віктора.

Босоніж, у розірваній сорочці, поверх якої вона на ходу намагалася натягнути куртку, Соломія підлетіла до вхідних дверей. На щастя, замок відкривався зсередини простим поворотом ручки. Вона вискочила на заасфальтований майданчик під'їзду, коли позаду вже почулися важкі кроки Віктора. Дівчина кинулася до сходів, ігноруючи ліфт, і полетіла вниз, перестрибуючи через сходинки.

Вона бігла так, наче за нею гналася сама смерть. Вискочивши з під'їзду на вулицю, Соломія опинилася під проливним крижаним дощем. Холодні краплі миттєво обпалили обличчя та босі ноги, але вона не зупинялася. Дівчина бігла в нікуди, розчиняючись у темряві чужого, безжального міста, залишаючи позаду свої малюнки, свої мрії та своє колишнє життя.