2. Попіл та діамант

2

Серед зими Київський крематорій виглядав ніби його побудував депресивний інопланетянин після ядерної війни. Цей витвір архітектурного мистецтва нагадував усім живим, що перехід з одного світу в інший – процедура неприємна, не дуже естетична, а для людей, що займаються організацією похорон – буденна. Стас звернув увагу, як нудно було попові відспівувати Ліну, здавалось, що він і сам зараз обкурившись ладаном засне. На тому бородатому обличчі не було ні жалю, ні навіть людського співчуття. Це страшенно розлютило Стаса, але що він міг вдіяти? Побитися з батюшкою на похороні подруги? В принципі у нього довгі руки і кремезні кулаки, то чому б і ні?! В цей момент він в усіх фарбах уявив, як дає бородатому в пику, як намотує кадило йому на шию і як він, заплутавшись у рясі, падає прямо до Ліни в труну. Обоє дівчат реготали б з цього так, що луна була б на весь крематорій, цей гучний звук прочистив би всі труби від потойбічної сажі. 

Захопившись думкою Стас раптом відчув посмішку на своєму обличчі й злякався. Щоб перевірити, чи ніхто цього не помітив, він оглянувся навколо. Люди понуривши голови стояли в черзі до Ліни, ніби за якимось дефіцитним товаром. Уява Стаса швидко домалювала неонову вивіску над труною «Різдвяний поцілунок мерця». 

Немає нічого романтичного у смерті – думав він. Коли ти помираєш – перестаєш існувати і все тут! Який сенс востаннє цілувати ці холодні руки чи обличчя? Звідки у нас ця традиція цілуватись з мерцями? Якою б гарячою не була любов ближнього, вона не поверне людину з потойбіччя. 

Краєм вуха, він почув як сусідка з донькою, що стояли біля Ліни, промовляли «Боже-Боже, як жива», - це розлютило його ще дужче. За життя на її обличчі не було й подряпини, хіба на бороді, коли вона впала з вєліка, та й то було не дуже помітно. Стас не хотів бачити Ліну в труні, він боявся її такою запам’ятати. Він волів би взагалі назавжди забути цей день. Тому, коли Оксана наважилась підійти до подруги, щоб попрощатись, він інтуїтивно смикнув її за руку, щоб повернути назад.

– Не піду! – в ньому говорив маленький хлопчик, – і ти не йди! 

– Так треба! Всі прощаються. Ми її найближчі люди, повинні правильно провести, –  шепотіла Ксюша. 

– Тоді сама чапай, я не можу! – Стас відпустив її.

Дівчина підійшла до труни й вперше побачила подругу після аварії. Обличчя її було зчесане, руки накрили якоюсь тканиною, Оксана здогадалась, що вони зламані. Вона погладила холодну Лінину щоку. Коли Її мама лежала в труні, вона була такою ж на дотик. Тоді Оксані здавалось, що такими холодними мамині руки були лише коли вона малювала зимні етюди у засніженому лісі. Тато сказав, що тепер мама житиме у вічній зимі серед вікових соснових дерев. Схоже, що у неї з’явиться компанія. 

Серце Оксани наповнилось гнівом. Битися йому стало важче, бо тепер окрім крові доводилось перекачувати ще й чорну густу лють. Вона хотіла вбити того покидька й точно знала, що зможе знищити його. Ксеня нахилилась до Ліни й прошепотіла: 

«Не хвилюйся мала, ти матимеш свою щасливу родину на небесах, для батька твоєї дитини я організую трансфер». За мить Стас взяв її за лікоть й відвів від труни.

Разом вони мовчки просиділи обід, мовчки відвезли Ліниних батьків додому, мовчки відправились пити в центр міста. 

***

Бар був темний і напівпустий. Яскраво синю підсвітку мала лише барна стійка, де-не-де біля столиків стояли приглушені червоні торшери. Оксана і Стас забились у найтемніший закуток, як зачухані звірята, й випили вже, мабуть з десяток шотів кожен. Тем для розмов було багато, але говорити їм зовсім не хотілось, лише напитися. Раптом до бару увірвалась весела компанія мажорів напідпитку. Очолював це збіговисько високий темноволосий хлопець у чорному пальті. Він не те щоб рухався плавно, він плив через простір з відкритою пляшкою шампанського в одній руці, іншою він тримав за руку мініатюрну блондинку у білій пухнастій напівшубці та короткій золотій жакардовій спідниці. Час навколо них не летів, він стікав повільно як густий мед, що ось-ось зацукрується. Одразу стало зрозуміло – вони король і королева цієї вечірки.  Молоді люди жбурнули верхній одяг адміністратору й всілися за найбільший стіл у центрі залу. Ксеня одразу зрозуміла, що стане шумно й не помилилась. Компанія щось святкувала, підіймала тости один за одним, веселилась і підбурювала молодих людей цілуватись. 

Оксана не розуміла, чому гучний сміх чужих людей так ранить її? Крім того, вона відчувала як лють підбивається до її горла. Вона подивилась на Стаса – той сидів напружений.

– Щоб витерпіти це, нам треба ще випити, ходім щось замовимо, –  підійшла вона до товариша й подала йому руку. Хлопець сперся на стіл, щоб підвестися, взяв подругу за руку й пішов до стійки, кілька разів натикаючись на столи. 

Поки Оксана зі Станіславом сперечалися, що краще пити: віскі чи горілку, за добавкою підплив головний герой свята й став біля неї. Вона відчула різкий запах алкоголю, що змішався з терпким запахом табаку й дорогих парфумів з мускусними нотками.  

–  12 сухих мартіні й 2 віскі з льодом, будь ласка, - звернувся він до бармена.

У яскравому освітленні вона змогла його роздивитись. Він був вище на голову. Піджак стискав його широкі плечі, а розстібнутий комірець від сорочки відкривав його шию на якій розсипались родимки. Чорне волосся спадало на чоло, сірі очі в обрамленні довгих чорних вій видавались їй підведеними. Чоловіка цілком можна було назвати красивим. З незрозумілої причини він здавався їй знайомим. Вона точно його вже десь бачила. Ксюша почала відкрито його роздивлятись й це привернуло увагу хлопця. Вона якраз роздивлялась родимку над його губою, коли відчула на собі його погляд, тому швидко відвела очі.

– Артур, котику, ти ще довго?, –  почула вона з залу високий голос мініатюрної блондинки.

Ніби спалах сірника її свідомість обпекла фраза Ліни: «Я шаленію від його родимки над губою». Її серце обірвалось й заколотилось вже десь внизу живота, вона вхопила Стаса за руку і міцно стисла її. Треба було опанувати себе. Це той самий Артур. Ось він із плоті й крові гульбенить у день похорону дівчини, яка ще вчора носила його дитину.