Розділ 32: Очікування, імператорська велич та тінь минулого

Головна зала маєтку грала сотнями вогнів. Кришталеві люстри відкидали сонячні відблиски на мармурову підлогу, а важкі оксамитові портьєри глушили шум осіннього моря за вікнами. Звуки струнного квартету м'яко заповнювали простір, підтримуючи невимушену, але святкову атмосферу.

Зала була вщент заповнена гостями. Тут зібралися знатні дворяни південного краю, васали, місцеві старійшини та командири гарнізону. Усі вони пошепки обговорювали привід для такого розкішного свята, намагаючись відгадати, яку саме «важливу новину» готують господарі.

Раптово гучні сурми варти біля головних дверей розітнули простір, змушуючи музику стихнути, а гостей — заніміти від шанобливого трепету.

— Його Імператорська Величність! — урочисто проголосив глашатай.

Важкі дубові двері розчинилися, і до зали повільно увійшов Імператор у супроводі гвардійців. Його владний, але теплий погляд одразу пройшовся по присутніх. Побачивши, що винуватців свята ще немає, він лише м'яко усміхнувся й підняв руку, дозволяючи гостям повернутися до розмов. Дядько Вікі прибув особисто, аби підтримати племінницю, і його присутність додавала події особливого, величного статусу.

Але не встигли гості оговтатися від приїзду монарха, як сурми лунали знову. Цього разу в них відчувалася дивна, напружена тривога. Глашатай на мить запнувся, здивовано подивившись у пергамент, перш ніж вигукнути ім'я наступного гостя:

— Його Високоповажність... Головнокомандувач Північного Корпусу, Дамен Восс!

По залі прокотилася хвиля приголомшеного шепоту. Дворяни перезиралися в німому шоці, а офіцери гарнізону Келя миттєво поклали долоні на ефеси мечів, напружуючись, мов натягнуті струни. Поява чоловіка, чиє ім'я роками викликало страх і асоціювалося з тиранією та втечею Вікі, здавалася божевіллям або прямим викликом.

Навіть Імператор повільно повернувся до входу, злегка припіднявши брову в холодному, очікувальному здивуванні.

Крізь розступаючий натовп повільно йшов Дамен Восс. На ньому був чорний парадний мундир із золотим шитвом Головнокомандувача та плащ з темним хутром. У його поставі не було ані звичної пихи, ані агресії — лише сувора, зібрана гідність воїна. Він зупинився неподалік від імператорського місця, низько вклонився монарху й застиг, склавши руки за спиною.

Його присутність відчувалася як важкий, напружений спокій перед бурею. Більшість присутніх очікували кривавого скандалу, адже всі знали, як сильно Кель береже Вікі й яку ненависть відчуває до Восса.

Проте гості ще не знали головного: господарів замку — Вікі та Келя — у залі все ще не було. Вони стояли нагорі за зачиненими дверима балкона, готуючись зробити свій вирішальний крок назустріч долі.

Шепіт у залі згасав, поступаючись місцем важкій, липкій тиші. Повітря здавалося настільки напруженим, що його можна було різати мечем. Присутні дворяни й командири з остеріганням розступалися, звільняючи простір між Головнокомандувачем та монархом.

Імператор повільно повернувся до Дамена. Його зазвичай теплі сірі очі зараз перетворилися на два шматки криги. У пам'яті монарха миттєво виринула їхня остання зустріч — той страшний день у палаці, коли охоплений сліпим гнівом і ревнощами Дамен підняв руку на Вікі. Тоді Восс ударив її по обличчю й назвав повією перед усіма, будучи переконаним, що вона зраджує його з Келем та навіть із самим Імператором... доки згодом не дізнався приголомшливу правду про те, що Імператор — її названий дядько, який взяв її під свій особистий захист.

Імператор зробив один крок уперед. Його голос пролунав тихо, але від того ще небезпечніше, розтинаючи тишу зали:

— Ти виявив неабияку сміливість, Воссе, з'явившись сюди.

Дамен не відвів погляду, хоча м'язи на його щелепах напружилися. Він низько схилив голову перед монархом, витримуючи важкий, нищівний тиск його сили:

— Ваша Величність. Я прибув сюди за особистим запрошенням леді Вікі.

Імператор злегка припідняв брову, але його обличчя залишалося сталевою маскою. Він підійшов ближче, так, аби їхню розмову чули лише вони двоє:

— Лист від Вікі... Дивчині, яку ти колись ударив. Дівчини, яку ти таврував найбруднішими словами, звинувачуючи в зраді з її власним дядьком лише через те, що твій розум був засліплений гординею та отрутою. Ти пам'ятаєш той день, Дамене? Бо я пам'ятаю кожну мить.

Дамен закрив очі на коротку секунду, відчуваючи, як давно придушений сором знову пече його душу. Помилка того дня коштувала йому всього — титулів, поваги та самоповаги.

— Я пам'ятаю кожен день і кожен свій ганебний вчинок, Ваша Величність, — чітко й глухо відповів Восс, відкриваючи очі та зустрічаючись із поглядом Імператора. — Я не шукаю виправдань своїй сліпоті чи жорстокості. Тоді я був безумцем, який вважав, що силою й страхом можна втримати те, що мені ніколи не належало.

Він зробив коротку паузу, рівно дихаючи:

— Я дізнався про ваш зв'язок занадто пізно. Але сьогодні я тут не для того, щоб вимагати чи доводити щось. Вікі простягнула мені руку миру у своєму листі. І якщо вона знайшла в собі сили вибачити й запросити мене — я прибув віддати їй належну шану й визнати її повну волю.

Імператор довго й мовчки вдивлявся в обличчя Головнокомандувача. Він шукав у його очах приховану загрозу, підступ чи за залишки колишньої пихи, але бачив лише сувору, випалену боєм гідність воїна, який усвідомив ціну своїх помилок.

— Вікі завжди мала добріше та сміливіше серце, ніж ми всі, — нарешті мовив Імператор, трохи пом'якшуючи тон, хоч крига в його очах повністю так і не розтанула. — Вона дала тобі шанс ступити в цей дім як гість, Дамене. Але пам'ятай: один хибний жест, один неуважний погляд у її бік — і навіть твоє нове військове звання не врятує тебе від мого гніву та від меча Келя.

— Я знав це, коли сідав на коня, Ваша Величність, — спокійно й твердо відповів Дамен, знову схиливши голову.

У цей момент на верхньому балконі головних сходів залунали кроки, і важкі двері розчинилися...