Розділ 31: Лист у руках Головнокомандувача

На північному фронті панувала сувора, холодна осінь. Вітер із льодяних гір безжально гнав низькі сирі хмари над військовим табором, виючи серед наметів і штабних шатрів.

У своєму просторому, але скромно облаштованому штабі за масивним дубовим столом сидів Дамен Восс. Нові пагони на його чорному бойовому мундирі — золоті зірки й шитво Головнокомандувача Північного Корпусу — тьмяно виблискували в світлі самотньої масляної лампи. Він вивчав карти дислокації прикордонних загонів, коли важка полотняна штора штабу розсунулася.

Офіцер варти пропустив усередину юного гінця, з голови до ніг укритого дорожнім пилом і болотом.

— Пане Головнокомандувачу, — захекано мовив юнак, припадаючи на одне коліно. — Термінове послання з південного узбережжя. Особисто в руки.

При згадці про південне узбережжя Дамен застиг. Його перо зупинилося над картою. Серце звично напружилося, очікуючи якогось підвоху чи чергового застереження від імператорських служб.

— Вiддай i вiдпочивай, — глухо мовив Восс.

Він узяв конверт. Щільний, дорогий папір, запечатаний особистим червоним сургучем з відтиском печатки роду Вікі. Жодної бойової тривоги. Жодної погрози.

Дамен зламав сургуч і розгорнув пергамент. Знайомий, витончений, але тепер дивовижно твердий і впевнений почерк миттєво прикував його погляд.

«Пану Головнокомандувачу Дамену Воссу.

Вітаю вас із високим призначенням та визнанням ваших заслуг перед Імперією.

Запрошую вас відвідати урочистий банкет у нашому маєтку на південному узбережжі. У цей вечір ми з Келем оголосимо важливу новину.

Минуле залишається в тіні. Якщо ви готові ступити в цей дім як гість і воїн, який служить Імперії, наші двері відкриті.

Леді Вікі»

Дамен перечитав лист тричі. Кожне слово відзивалося всередині дивним, незвичним лунанням.

У цих рядках не було й краплі отрути, презирства чи страху, до яких він звик. Вікі — дівчина, яку він колись вважав слабкою і покірною, яка приставила меч до його горла в тій напівзруйновій вежі — тепер простягала йому офіційне запрошення. Вона вітала його з новим званням, визнавала його заслуги перед державою й пропонувала залишити минуле в тіні.

«Важливу новину...» — повторив він про себе, стискаючи край пергаменту.

Він розумів: ця новина означатиме остаточну й безповоротну крапку в усьому, що їх колись пов'язувало. Звісно, він здогадувався, що йдеться про її весілля з Келем. Але дивно було інше: замість звичного спалаху гніву чи пораненої гордості, у душі Дамена виникла глибока, сувора повага. Вона не просто перемогла його — вона випередила його морально, провівши межу між ворожнечею та гідністю.

Восс підвівся, підійшов до каміна й на мить замислився, тримаючи лист над полум'ям. Але спалювати його не став. Натомість він обережно згорнув пергамент і сховав його у внутрішню кишеню свого військового мундира.

Він покликав ад'ютанта.

— Пане Головнокомандувачу? — миттєво з'явився той на порозі.

— Підготуйте мого коня й невеликий ескорт із п'яти вершників, — суворо наказував Дамен, застібаючи важкий чорний плащ із хутром. — Я від'їжджаю на південь на кілька днів.

— На південь, пане? Але ж там зараз...

— Виконувати наказ, — перебив його Восс, і в його голосі пролунала сталева непохитність.

Дамен подивився у вікно на холодний північний вітер. Він прийняв це запрошення. Він ступить у той маєток не як ворог чи месник, а як Головнокомандувач Імперії — аби на власні очі побачити її абсолютне щастя, остаточно закрити борг минулого й віддати шану жінці, яка змогла переписати власну долю.

Колона з шести вершників на чолі з Головнокомандувачем Даменом Воссом залишала суворий табір Північного Корпусу. Холодний вітер гнав услід їм суховії та перші сніжинки, але що далі вони просувалися на південь, то теплішим і м'якшим ставало повітря.

З кожною пройденою милею Дамен відчував, як із його душі повільно спадає важкий панцир вічної військової напруги. У кишені біля самого серця лежав той самий лист від Вікі. Він не знав точно, як саме зустріне його маєток і як відреагує Кель, коли побачить його на порозі. Але ворожнеча більше не пекла його зсередини — її місце заступило суворе, чоловіче бажання поставити крапку красиво й гідно.

Тим часом на південному узбережжі панував справжній розквіт. Маєток сяяв тисячами вогнів, готуючись до вечірнього прийому. Прапори з родовими гербами майоріли на вежах, а головна зала замку вражала урочистістю: кришталеві люстри відбивали світло сотень свічок, довгі столи вгиналися від дивовижних страв, а аромат осінніх квітів змішувався з нотками витриманого вина та соковитих фруктових композицій.

За годину до приїзду перших гостей Вікі сиділа перед дзеркалом у своїй спальні, намагаючись опанувати легке тремтіння в руках.

Кель зайшов до кімнати безшумно. Побачивши її, лицар застиг на порозі, не в змозі відвести очей. У його погляді читалася така щира, безмежна любов, що у Вікі на мить перехопило подих.

— Ти сяєш, Вікі... — тихо промовив він, підходячи ззаду й обережно кладучи долоні на її плечі.

— Я хвилююся, Кель, — м'яко зізналася вона, накриваючи його руку своєю й дивлячись на їхнє відображення у дзеркалі. — Сьогодні все зміниться.

— Зміниться лише на краще, моє серце, — переконано відповів Кель, нахиляючись і торкаючись вустами її шиї. — Твій дядько-Імператор уже під'їжджає каретою до брами. Капітан варти щойно доповів, що його ескорт уже в долині.

Вікі посміхнулася, відчуваючи, як прискорено б'ється її серце. У її душі панувала дивовижна впевненість. Усі фігури на цій дошці долі зайняли свої місця: Імператор ішов дарувати благословення, Дамен повертався, щоб віддати шану й остаточно відступити, а поруч із нею стояв чоловік, який став її душею, її захистом і батьком її майбутньої дитини.

— Ходімо, мій лицарю, — мовила Вікі, підводячись і беручи його під руку. — Наше нове життя починається просто зараз.