Розділ 30: Перо, забуті образи та таємний лист

Маєток вирував підготовкою. Наказ про майбутній банкет привів у рух не лише службу внутрішнього двору, а й найближчі селища: до замку везли свіжу рибу, мисливську здобич, добірне витримане вино та сотні воскових свічок.

У своєму кабінеті Вікі сиділа за масивним дубовим столом, заваленим сувоями щільного пергаменту, сургучевими свічками та золотими печатками. Вона принципово вирішила підписати більшість запрошень особисто — для найближчих союзників, місцевої шляхти та, звісно ж, для дядька-Імператора.

Перо м'яко шурхотіло по паперу, залишаючи за собою вишукані, впевнені лінії. Проте перед новим, чистим аркушем її пальці раптом здригнулися. Крапля чорнила впала на білосніжну поверхню, повільно розпливаючись темною плямою.

Вікі відклала перо й замислено подивилася у вікно, де догорав осінній захід сонця.

Кілька днів тому до маєтку дійшли чутки із північних кордонів. Після того, як Дамен відступив і остаточно відмовився від безумної ідеї штурму, він повністю занурився у військову справу. Відкинувши марне прагнення помсти, Восс виявив жорстоку, але бездоганну тактичну майстерність на півночі: провів кілька успішних кампаній, розбив відступників і повернув довіру корони. За ці заслуги Імператор підвищив його, присвоївши вище військове звання Головнокомандувача Північного Корпусу.

Внутрішньо Вікі очікувала, що ця новина викликає в ній звичний страх чи біль. Але всередині панувала лише глибока, спокійна тиша.

Тінь минулого більше не мала над нею влади. Вікі раптом чітко усвідомила дивовижну річ: якби не той холодний, жорстокий шлюб із Даменом, якби не його зрада й її подальша втеча — вона б ніколи не знайшла в собі сил узяти до рук меч. Вона б ніколи не пізнала справжньої волі, не стала б тією сильною жінкою, якою була зараз, і, найголовніше, ніколи б не зустрівши Келя — кохання всього її життя.

Зло розчинилося, залишивши лише вдячність долі за шлях, який привів її до щастя.

Вона взяла новий чистий аркуш пергаменту. Її рука більше не тремтіла. Вікі вмочила перо в чорнило й вивела чіткі, витончені рядки:

«Пану Головнокомандувачу Дамену Воссу.

Вітаю вас із високим призначенням та визнанням ваших заслуг перед Імперією.

Запрошую вас відвідати урочистий банкет у нашому маєтку на південному узбережжі. У цей вечір ми з Келем оголосимо важливу новину.

Минуле залишається в тіні. Якщо ви готові ступити в цей дім як гість і воїн, який служить Імперії, наші двері відкриті.

Леді Вікі»

Вона згорнула лист, розплавила над полум'ям свічки червоний сургуч і поставила власний відбиток.

Вікі не сказала про це Келю. Вона знала гаряче серце свого лицаря: дізнавшись про запрошення для Дамена, Кель миттєво насторожився б і знову оточив її десятками вартових, шукаючи підвоху. Але Вікі була впевнена в собі. Це був її власний, остаточний жест вибачення й прощення — момент, коли вона остаточно зачиняла двері в минуле життя, простягаючи руку миру тому, хто колись був її головним кошмаром.

Вона покликала довіреного молодого гінця й віддала йому конверт із чітким наказом: — Доставити особисто в руки Головнокомандувачу на північний фронт. І жодного слова нікому в маєтку.

Гінець вклонився й зник у вечірніх сутінках. Вікі поволі підійшла до вікна, відчуваючи, як легкість охоплює її душу. Останній пазл її нового життя впав на своє місце.

Гінець обережно сховав запечатаний конверт у шкіряну суму, ще раз низько вклонився й безшумно вислизнув із кабінету, прямуючи до стайні.

Вікі залишилася біля столу одна. Вона провела кінчиками пальців по теплому сургучу, який усе ще зберігав відбиток її особистої печатки. У її думках знову виринули ті кілька коротких, але ваговних рядків, які вона щойно вивела на пергаменті:

«Пану Головнокомандувачу Дамену Воссу.

Вітаю вас із високим призначенням та визнанням ваших заслуг перед Імперією.

Запрошую вас відвідати урочистий банкет у нашому маєтку на південному узбережжі. У цей вечір ми з Келем оголосимо важливу новину.

Минуле залишається в тіні. Якщо ви готові ступити в цей дім як гість і воїн, який служить Імперії, наші двері відкриті.

Леді Вікі»

Вона навмисно не стала розкривати в листі жодних деталей — ані про майбутнє одруження, ані про відмову від його прізвища, ані про малюка під серцем. Стримане, але гідне формулювання «важлива новина» лишало простір для таємниці, даючи Дамену зрозуміти лише одне: у цьому маєтку його більше не чекають із мечем, але й ворожнечі тут теж немає.

У коридорі пролунали знайомі, важкі кроки. Двері кабінету відчинилися, і на порозі з'явився Кель. Він уже скинув бойовий камзол, залишившись у м'якій льоняній сорочці. Його погляд миттєво відшукав Вікі.

— Ти все ще за паперами, моє серце? — м'яко мовив він, підходячи ззаду й опускаючи сильні, теплі долоні на її плечі. Його вуста торкнулися її маківки, вдихаючи аромат її русявого волосся. — Гінці вже роз'їжджаються по всіх куточках Імперії. Кухарка Марта ледь не збожеволіла від кількості замовлень, а ти все ще караєш себе пером.

Вікі швидко, але невимушено накрила долонею решту чистих аркушів, заховавши під ними список відправлених листів. Вона розвернулася в його обіймах і підняла на нього сяючі сіро-зелені очі:

— Я просто хотіла переконатися, що жодне важливе запрошення не втрачено, — з легкою, грайливою посмішкою відповіла вона, вплітаючи пальці в його волосся. — Все готово, Кель. Наш банкет буде незабутнім.

Кель трохи нахилився, з легким подивуванням заглядаючи в її очі, у яких ніби спалахнув новий, таємничий вогник:

— Ти щось замислила, леді Вікі?

— Лише те, що зробить нас абсолютно щасливими, — прошепотіла дівчина, притягуючи його до себе для ніжного, тривалого поцілунку.

Кель міцно обняв її за талію, згладжуючи будь-яку напругу, що залишалася після робочого дня. Він навіть не здогадувався, який саме лист кілька хвилин тому вирушив на суворий північний фронт. Але Вікі була спокійна: що б не приніс цей вечір, вона мала поруч чоловіка, який був її щитом, і внутрішню силу, яку більше нікому не під силу зламати.