Розділ 29: Солодкий секрет і соковиті спокуси

Перші тижні вагітності принесли в життя Вікі не лише ніжне передчуття дива, а й вельми несподівані, майже бешкетні звички.

Вони з Келем вирішили поки тримати цю новину в суворій таємниці від слуг, гарнізону та навіть від столиці. Їм хотілося якнайдовше зберегти це крихітне, трепетне щастя лише для себе двох — без пишних привітань, офіційних листів від дядька-Імператора та зайвої метушні.

Проте приховати нові уподобання леді ставало дедалі важче.

У Вікі з'явилася справжня, нестримна пристрасть до фруктів. І не просто до звичайних яблук чи груш із місцевого саду, а до всього соковитого, солодкого, кислого й обов'язково свіжого. Кошики у спальні спорожніли з фантастичною швидкістю.

Того ранку Кель зайшов до їхньої спальні після обходу гарнізону й застиг на порозі з німою усмішкою.

Вікі сиділа на килимі біля великого сонячного вікна, загорнута в м'який шовковий халат. На її колінах стояла масивна срібна тарілка, у якій лежали нарізані соковиті персики, стиглий східний гранат та гірка вишень. Дівчина з виразом абсолютного блаженства на обличчі надкушувала черговий шматочок персика, а прозорий солодкий сік стікав по її пальцях.

— Моя леді... — з легким сміхом мовив Кель, зачиняючи двері й підходячи до неї. — Мені починає здаватися, що кухарка незабаром запідозрить щось неладне. Вона вже тричі за тиждень відправляла закупщиків на міський ринок по нові партії персиків та гранатів.

Вікі підняла на нього сіро-зелені очі, грайливо облизавши забруднені соком губи, й анітрохи не зніяковіла.

— Кухарка думає, що в мене просто осіння авітамінозна втома, — задорно відповіла вона, протягуючи йому шматочок персика. — До того ж, це не я хочу персиків, Кель. Це твоя дитина вимагає солодкого. Я лише виконую накази!

Кель із тихим сміхом опустився поруч із нею прямо на килим. Він прийняв частування з її рук, а потім обережно взяв її забруднену долоню й повільно, цілуючи кожен пальчик, витер сік своїми вустами. Від цього чуттєвого дотику по тілу Вікі пробігли знайомі солодкі дрижаки.

— О, то у мене росте справжній маленька вимагач, — прошепотів лицар, притягуючи її до себе за талію й уткнувшись носом у її шию, вдихаючи аромат персиків та її ніжної шкіри. — І як же батько може відмовити своєму спадкоємцю?

— Ніяк, — прошепотіла Вікі, схиляючи голову й віддаючись його палким поцілункам, які швидко ставали дедалі пристраснішими. — Твій обов'язок — забезпечувати нас фруктами вдень і вночі.

Кель злегка повалив її на м'який килим, обережно стежачи за кожним рухом, аби не завдати найменшої шкоди. Його руки ковзнули під шовковий халат, пестячи вологу, теплу шкіру. Всі думки про гарнізон, мечі та таємниці розчинилися в гарячій пристрасті, яка спалахувала між ними з новою, нестримною силою щоразу, коли вони залишалися наодинці.

Пізніше того ж дня вони гуляли по фруктовому саду біля маєтку. Вікі йшла босою по м'якій осінній траві, тримаючи Келя за руку.

Кухарка, яка якраз збирала пізні яблука неподалік, із подивом подивувалася на порожню кошикову тарілку, яку Вікі несла в руках.

— Леді Вікі, вам знову принести гранатів? — з теплою усмішкою запитала літня жінка. — Пану лицарю скоро доведеться купувати власну фруктову галеру зі Сходу!

Кель і Вікі перезирнулися. Дівчина закусила губу, стримуючи сміх, а лицар лише кашлянув, намагаючись зберегти суворий вигляд командира:

— Принесіть, Марто. І якнайбільше. Наша леді... дуже цінує осінній врожай.

Коли кухарка пішла, Вікі здавленно засміялася, притулившись лобом до плеча Келя:

— Нам доведеться розповісти їм раніше, ніж усе селище подумає, що я збожеволіла від солодкого!

— Нехай думають що завгодно, — м'яко усміхнувся Кель, поклавши руку на її ще зовсім плаский живіт. — Поки що цей секрет належить тільки нам. І він солодший за всі персики у світі.

Після веселого розгону з Мартою вони пройшли далі в глиб саду, де крони старих яблунь ховали їх від сторонніх очей. М'яке золотаве світло осіннього сонця пробивалося крізь багряне листя, заливаючи стежку теплими відблисками.

Вікі раптом зупинилася. Вона випустила його долоню, розвернулася обличчям до Келя й уважно подивилася в його глибокі блакитні очі. Її веселий настрій поволі змінився ніжною, глибокою задумливістю.

— Кель... — м'яко мовила вона, беручи його за обидві руки.

— Що таке, моє серце? — стривожився лицар, негайно ловлячи кожен її погляд. — Знову паморочиться в голові?

— Ні, усе добре, — усміхнулася дівчина. Вона зробила маленький крок упритул до нього, притискаючись до його міцних грудей. — Я просто думала про майбутнє. Про нас, про наш дім і про малюка, який росте під моїм серцем.

Вона зробила коротку паузу, і в її сіро-зелених очах спалахнув непохитний, теплий вогник:

— Я більше не хочу носити прізвище Восс. Я не хочу, щоб це ім'я, яке принесло мені стільки болю, сорому та страху, супроводжувало мене далі. І я понад усе на світі не хочу, щоб наша дитина мала хоч найменше відношення до того роду.

Кель затамував подих, слухаючи її з прихованим трепетом.

— Я хочу бути твоєю дружиною, Кель. Не лише перед богом і власною совістю, а перед усім світом, — прошепотіла Вікі, піднімаючись на носочки й торкаючись його щік своїми долонями. — Я пропоную тобі побратися. Офіційно. Щоб я носила твоє прізвище — так само, як носить його твоє серце, і як носитиме наша майбутня дитина.

Серце Келя пропустило удар. Суворий, загартований у багатьох битвах воїн на мить втратив дар мови. Його блакитні очі засяяли від невимовного, сліпучого щастя.

Він підхопив її на руки, міцно прижимаючи до себе й занурюючись обличчям у її запашне русяве волосся.

— Вікі... — його голос здригнувся від шалених почуттів. — Ти навіть не уявляєш, скільки років я мріяв про це. Я вважав за завелику честь просто бути поруч, а ти даруєш мені все своє життя.

Він обережно опустив її на траву й упав перед нею на одне коліно прямо серед опалого осіннього листя, не випускаючи її тремтячих рук.