Розділ 28: Свято золотого врожаю та нова таємниця

Минуло кілька місяців. Осінь на південному узбережжі вигравала всіма барвами золота, багрянцю та глибокого бурштину. Разом із прохолодними вітрами прийшов час традиційного Свята Золотого Врожаю — дня, коли мешканці навколишніх селищ і самого маєтку дякували землі за її щедрість, святкуючи кінець польових робіт.

Уперше за багато років Вікі почувалася не просто леді, яка формально присутня на урочистостях, а справжньою господинею цього краю, яку щиро любили й поважали.

Головна площа перед маєтком була прикрашена гірляндами з осіннього листя, колосся пшениці та стиглих яблук. Звідусіль лунала музика флейт і лютень, горіли великі багаття, а вали столів угиналися від частувань.

Вікі стояла біля балкона, спостерігаючи за танцями. Вона була вдягнена у вишукану сукню кольору глибокого смарагду з золотим шитвом вздовж рукавів. Її русяве волосся було частково підняте у вишукану зачіску, а в сіро-зелених очах відбивалися вогники свята.

Ззаду безшумно підійшов Кель. Він був у парадному камзолі, без важких обладунків, але з тим самим ніжним, палким поглядом, який призначався лише їй одній.

— Ти знову віддалилася від гостей, моя леді, — м'яко прошепотів він, обіймаючи її за талію зі спини й притуляючись підборіддям до її плеча.

— Я просто милуюся, Кель... — посміхнулася Вікі, відкинувшись на його міцні груди. — Подивися на людей. Вони щасливі. Нам більше не потрібно чекати удару в спину. Ми вдома.

— Ми вдома, — погодився лицар, цілуючи її в шию, від чого по тілу дівчини пробігла хвиля знайомого тепла.

У цей момент до балкона підбігла невелика дівчинка — донька місцевого лісника. Соромлячись, вона витягнула руки й простягнула Вікі невеликий, сплетений із польових квітів та колосся віночок.

— Це вам, пані Вікі... Аби у вашому домі завжди панували мир і достаток, — випалила малеча й одразу втекла до своєї матері.

Вікі з теплою посмішкою взяла віночок, але раптом, коли аромат польових трав і солодкого соку пшениці торкнувся її носа, дівчина несподівано здригнулася. До горла підступила раптова, гостра нудота, а перед очима на секунду все закружилося.

Вона хихитнулася й схопилася рукою за мармуровий бортик балкона. Віночок вислизнув з її пальців.

— Вікі! — Кель миттєво підхопив її за плечі, його обличчя вмить сполотніло від переляку. — Що з тобою? Ти бліда, мов полотно!

— Все... все гаразд, — важко дихаючи, прошепотіла вона, прикладаючи прохолодну долоню до чола. — Просто... раптово паморочиться в голові. Мабуть, я трохи втомилася від шуму та спеки біля багать.

Кель не чекав ні секунди. Не звертаючи уваги на здивовані погляди гостей, він легко підхопив Вікі на руки й рішучими кроками поніс її геть від гамірної площі — до тихої, прохолодної спальні на другому поверсі.

За годину в спальні панувала напівтемрява. Лікар гарнізону, сивий досвідчений чоловік, який служив ще батькові Вікі, закінчив огляд, поскладав свої трав'яні настоянки у шкіряну торбу й з теплою, загадковою посмішкою повернувся до Келя, який нестримно міряв кроками кімнату біля дверей.

— Ну що там? Що з нею? Це отрута? Втома? — вибухнув запитаннями лицар, готовий підняти на ноги весь гарнізон.

Старий лікар тихо засміявся, хитаючи головою:

— Заспокойтеся, пане Кель. Жодної отрути чи хвороби тут немає. Леді Вікі абсолютно здорова. Вона просто втомилася... і потребує більше відпочинку та турботи.

— Турботи? Про що ви? — Кель насупився, не розуміючи натяку.

Лікар підійшов до дверей, але перед тим, як вийти, повернувся й з глибоким уклоном мовив:

— Вітаю вас, пане лицар. Навесні у цьому маєтку лунатиме дитячий сміх. Леді Вікі носить під серцем вашу дитину.

Двері за лікарем тихо зачинилися.

У кімнаті запала абсолютна, дзвінка тиша. Кель застиг на місці, мов громом уражений. Його блакитні очі розширилися, а дихання перехопило від шоку й раптового, шаленого щастя, яке важкою хвилею накрило його серце.

Він повільно повернув голову до ліжка. Вікі сиділа серед шовкових подушок, трохи зніяковіла, але з неймовірно ніжною, сяючою посмішкою на вустах. Вона обережно поклала свою долоню на ще плаский живіт і подивилася на нього сіро-зеленими очима, у яких блищали сльози радості.

— Кель... — тихо промовила вона. — Ти чув? У нас буде дитина.

Лицар зробив декілька хитких кроків до ліжка, впав перед нею на коліна й дбайливо, із божевільним трепетом притулився лобом до її живота, накриваючи її тендітну долоню своєю великою, сильною рукою.

його плечі тремтіли — цей суворий воїн, який не боявся жодного ворога, зараз плакав від безмежного, непорушного щастя.

— Моє серце... моя єдина... — гаряче прошепотів він, піднімаючи обличчя й цілуючи її долоні, щоки, губи. — Дякую тобі... Дякую за це диво.

У цей вечір, під зоряним осіннім небом, їхній дім остаточно наповнився новим сенсом, а їхнє кохання дарувало нове життя — як символ того, що після будь-якої темряви обов'язково настає найсвітліший світанок.

Ніч м'яко огортала маєток, а з боку свята доносилися лише поодинокі, згасаючі звуки флейт. Гості повільно розходилися, а над маєтком панувала благословенна тиша, сповнена солодким ароматом осінніх яблук і морського бризу.

Кель усе ще сидів на колінах біля ліжка, не випускаючи її тендітної долоні зі своїх великих, гарячих долоней. Він цілував кожен її палець, ніби перевіряючи, чи це не солодкий сон, із якого він може раптово прокинутися.

— Я буду найщасливішим батьком у світі, Вікі... — прошепотів він, підводячись і обережно лягаючи поруч. Він притягнув її до своїх міцних грудей із такою трепетною обережністю, наче вона була зроблена з найтоншого кришталю. — Я присягаюся тобі й цій дитині, що жодна тінь, жодна загроза більше ніколи не торкнеться нашого дому.

Вікі затишно притулилася до його шиї, вдихаючи знайомий, рідний запах шкіри, морозного вітру та свіжого хліба.

— Я знаю, Кель, — м'яко мовила вона, поклавши його велику долоню поверх своєї на свій живіт. — З тобою я ніколи більше не дізнаюся, що таке страх. Наша дитина зростатиме у вільному, щасливому домі, де панує лише любов.