Розділ 26: Тіні столиці та передчуття тривоги

Минув ще один місяць — спокійний, золотавий і сповнений тиші. Осінь на узбережжі вступала у свої права: повітря ставало прохолоднішим та прозорішим, а листя на вікових дубах довкола маєтку фарбувалося в багряні й багряно-золоті барви.

Ранки Вікі тепер починалися не з суму чи страху, а з дзвінкого стукоту клинків і палких обіймів Келя. Вона ставала дедалі вправнішим воїном — її рухи здобули блискавичну точність, а реакція дорівнювала вишколу досвідчених імператорських гвардійців. Вони з Келем почувалися абсолютно захищеними на своїй землі, далекими від придворних інтриг.

Проте спокій рідко буває вічним.

Того ранку, коли над морем тільки-но розсіявся густий туман, до воріт маєтку під'їхала група вершників. Це були не звичайні поштові гвардійці — на їхніх чорних плащах сяяли срібні сфрагіди Особистої Таємної варти Імператора.

Вікі та Кель, які якраз закінчували ранішнє тренування на галявині, миттєво звернули увагу на гостей. Кель одразу перехопив меч зручніше, закриваючи Вікі собою, але, впізнавши прапор, трохи розслабив плечі.

Капітан вершників спішився, низько вклонився й підійшов до них із важким запечатаним тубусом із чорного дерева.

— Леді Вікі, пан лицар, — його голос був суворим і стурбованим. — Я привіз особистий наказ Його Величності. Це необхідно прочитати негайно й у повній таємниці.

Вікі прийняла тубус. Її серце стислося від раптового передчуття — теплий лист від дядька, який вона отримала місяць тому, пахнув любов'ю та спокоєм, але цей тубус ніс у собі холод палацових таємниць.

У кабінеті батька, при зачинених дверях, Вікі зламала чорну печатку й витягла пергамент. Кель став за її спиною, поклавши руку на ефес меча.

«Люба Вікі,

*Якщо цей лист у твоїх руках, це означає, що мої побоювання справдилися. Дамен Восс не заспокоївся після твоєї втечі й позбавлення титулів. Втрата впливу та сором зламали його залишки розуму.

До мене дійшли достовірні відомості, що він зібрав залишки вірних йому найманців та уклав таємну угоду з відступниками із північних кордонів. Його мета — не просто помста. Він збирається повернути тебе силою, аби відновити свій статус і покарати Келя.

Я відправив загони на перехоплення, але вам потрібно бути готовими. Дамен знає секретні проходи до вашого маєтку через старі морські печери. Будьте пильними. Кель, доручаю тобі життя моєї племічниці — як воїну й як чоловікові, якому вона довірила серце.*

Імператор»

Кімнату заповнила важка тиша. Лише вітер поривчасто вдарив у шибку вікна, розбиваючи осінній спокій.

Вікі повільно згорнула пергамент. Не було ні сліз, ні тремтіння в руках, яке колись паралізувало її від одного лише згадування імені Дамена. Натомість її сіро-зелені очі спалахнули суворим, холодним вогнем.

Вона повернулася до Келя.Його обличчя перетворилося на сталеву маску воїна, а в блакитних очах палала темна, небезпечна лють.

— Він не ступить на цю землю, Вікі, — чітко й тихо промовив Кель, простягаючи руку й міцно стискаючи її долоню. — Якщо він наважиться прийти — це буде його останній крок у житті.

— Я більше не втікатиму, Кель, — непохитно відповіла Вікі, поклавши вільну руку на рукоятку свого сагайдачного меча. — Цей маєток — наш дім. І ми зустрінемо його так, як він на це заслуговує.

Ніч опустилася на маєток важким, непроглядним покривалом. Поки Кель у кабінеті збирав командирів гарнізону, вивчаючи карти морських печер та укріплюючи внутрішній периметр, Вікі діяла швидко й безшумно.

У ній більше не залишилося ні краплі тієї переляканої леді, якою вона була колись. Вона не могла дозволити Келю ризикувати життям у кривавій сутичці, як і не могла чекати, поки Дамен принесе війну до її дому. Це була її особиста незакінчена справа.

У своїй гардеробній Вікі дістала заздалегідь приготовлений щільний чоловічий костюм із темної шкіри та цупкої тканини — такий, який зазвичай носили східні найманці. Вона туго сповила груди, одягла зручні високі чоботи на м'якій підошві й затягнула на пояс збрую із сагайдачним мечем.

Сховавши густе русяве волосся під чорний підшоломник, дівчина обмотала обличчя щільним темним шемагом, залишивши відкритими лише сіро-зелені очі, у яких зараз палала непохитна рішучість.

Безшумно ковзнувши повз вартових, які зосередили увагу на головній брамі, Вікі проникла до стайні. Найтфолл одразу впізнав її хода, тихо форкнувши.

— Мовчи, хлопче... — прошепотіла вона, обережно накинувши на нього легку безшумну збрую без дзвінких блях. — Нам треба зробити це швидко.

Вони вислизнули крізь бічну хвіртку. Найтфолл ковзав у темряві лісової стежки, мов справжня примара. Вікі знала: за даними імператорської розвідки, Дамен зупинився в старій покинутій сторожовій вежі за п'ять миль від маєтку, де збирав свій загін.

Нічний табір найманців Дамена перебував у розслабленому стані. Впевнений у власній безкарності та в тому, що його прихід у печери буде повним сюрпризом, Дамен Восс сидів біля каміна на першому поверсі напівзруйнованої вежі. Він повільно цідив вино з кубка, роздивляючись карти й уявляючи свій реванш. Він тільки-но почав відновлювати свій втрачений статус у військовій справі, отримуючи дрібні таємні замовлення від північних баронів, і успішна помста мала повернути йому славу суворого й непереможного командира.

Раптово свічки на столі здригнулися від різкого протягу. За спиною Дамена луснула тиша.

— Не ворушись, Дамене, — пролунав низький, приглушений тканиною, але смертельно холодний голос.

Дамен застиг. Біля його шиї, торкаючись самої артерії, спочивало гостре, як бритва, лезо сагайдачного меча. Він спробував косо подивитися назад і побачив лише високу, тонку постать у чорному одязі найманця із закритим шемагом обличчям.

— Хто ти такий? — просичав Дамен, напружуючи м'язи. — На кого ти працюєш? Тобі заплатили? Я дам удвічі більше!

— Мені не потрібні твоє золото й твої гроші, — пролунав відповідь, і в цьому голосі Дамен раптом почув дивно знайомі, але неймовірно сталеві нотки.