Розділ 24: Запах свіжого хліба та ранішнє сонце

Після прохолодного оновлювального омивання та швидкого вдягання Вікі та Кель зійшли широкими дерев'яними сходами до світлої їдальні на першому поверсі.

Кімната була залита ранковим сонцем, яке щедро пробивалося крізь високі арочні вікна. На великому дубовому столі вже чекав сніданок, приготований турботливими руками кухарки: духмяний, тільки-но випечений хліб із хрусткою скоринкою, свіже вершкове масло, піала з прозорим бурштиновим медом, асорті з південних сирів та глечик зі свіжим молоком. Центр столу прикрашала ваза з квітами поруч з вазою стиглих персиків та темно-синього винограду, вкритих краплями ранкової роси.

Кель за звичкою обережно відсунув для Вікі масивне крісло з високою різьбленою спинкою.

— Дякую, моє серце, — м'яко усміхнулася вона, сідаючи за стіл.

Дівчина відрізала скибку теплого хліба, намастила її маслом і намалювала тонкий візерунок з меду. Запах свіжої випічки та фруктів створював дивовижне відчуття справжнього, непорушного дому — того, чого Вікі була позбавлена протягом усіх років шлюбу з Даменом, де кожен сніданок минав у напруженій тиші чи під суворим поглядом колишнього чоловіка.

Кель сів навпроти, наливаючи у два келихи прохолодний фруктовий сік. Він виглядав свіжим, бадьорим і надзвичайно щасливим.

— Як почуваються твої зап'ястя після вчорашнього тренування? — запитав він, з уважністю й турботою роздивляючись її долоні, коли вона взяла келих.

— Майже не болять, — відгукнулася Вікі, підносячи долоню й показуючи йому міцну, хоч і прикрашену блідими відтисками від зброї шкіру. — М'язи трохи тягне, але це приємна втома. Я відчуваю, як із кожним днем стаю сильнішою.

— Ти стаєш не просто сильнішою, ти стаєш справжнім воїном, — з щирим захопленням мовив лицар, простягаючи руку через стіл і стискаючи її пальці. — Хоча, зізнатися, я все ще згадую той день, коли ти вперше підійшла до Найтфолла. Я тоді ледь не сивів від страху.

Вікі тихо засміялася, згадуючи той момент:

— Він просто шукав того, хто зрозуміє його біль, Кель. Як і всі ми.

У цей момент двері їдальні тихо відчинилися, і на порозі з'явився молодий слуга. Він низько вклонився господарству:

— Пане Кель, леді Вікі... Гонець від Його Величності вже зібрався в дорогу. Я передав йому Ваш запечатаний лист, пані. Він вирушає до столиці прямо зараз.

— Дякую, Томасе, — кивнула Вікі. — Передай йому наші побажання доброї дороги.

Коли слуга вийшов, Вікі подивилася у вікно. Вона уявила, як сувій із її печаткою мчатиме крізь ліси й поля просто до імператорського палацу, несучи дядькові звістку про її нове, щасливе життя.

— Ну що ж, — мовив Кель, допиваючи сік і підводячись з-за столу. Його очі засяяли грайливим вогником. — Сніданок закінчено, гонець у дорозі. А це означає, що Найтфолл та твоє нове тренування вже чекають.

Вікі з посмішкою підхопила з вази соковитий персик:

— Тоді не будемо змушувати нашого чорного велетня чекати, мій суворий вчителю!

Вікі швидко з'їла соковиту м'якоть персика, витерла пальці лляною серветкою й під звеселілим поглядом Келя першою піднялася з-за столу.

Вони разом вийшли з прохолоди маєтку на залитий сонцем ґанок. Ранкове повітря було проникнуте гіркуватим ароматом морських водоростей, дикого чебрецю та теплої землі.

Найтфолл вже чекав на них біля дерев'яної огорожі. Чорний, мов найтемніша ніч, жеребець неспокійно перебирав міцними ногами, б'ючи копитом об пісок, але варто було йому помітити постать Вікі, як кінь миттєво затих. Він витягнув шию, тихо й радісно заіржавши, і тнувся оксамитовим носом просто в її плече, вимагаючи ранкової ласки.

— Я теж скучила, хлопче, — засміялася дівчина, лагідно погладивши його по широкому лобу та підставивши долоню з шматочком солодкого яблука, яке вона захопила зі столу.

Кель мовчки спостерігав за цим із невимовною гордістю. Він підвів свого власного гнідого коня, перевіряючи попруги та підтягуючи стремена.

— Сьогодні ми виїдемо далі, ніж зазвичай, — мовив лицар, спритно піднімаючись у сідло. — До східних круч. Там чудова рівна галявина для відпрацювання випадів у русі.

Вікі легко, без сторонньої допомоги взбиралася на високу спину Найтфолла. Кінь навіть не ворухнувся, терпляче чекаючи, поки господарка зручно вмоститься та перехопить шкіряні поводдя. Вона випростала спину, відчуваючи під собою потужні м'язи жеребця, й подивилася на Келя з палаючим вогнем у сіро-зелених очах.

— Проти твого вишколу в мене немає шансів програти, — посміхнулася вона.

Вони пустили коней риссю, прямуючи геть від маєтку по вузькій стежці, що вилася вздовж високого берега. Солоний вітер підхопив її русяве волосся, розплітаючи коси й примушуючи його розлітатися хвилями за спиною.

Коли коні перейшли на галоп, Вікі заплющила очі на кілька секунд, повністю довіряючись Найтфоллу. Під ними проносилися зелені пагорби, унизу шумів і пінився безкрайній блакитний океан, а поруч упевнено йшов слідом той, хто став її силою, захистом і коханням.

Тут, під безкрайнім південним небом, більше не існувало ні минулих образ, ні страху, ні тіні Дамена Восса. Були лише вони, вітер і незаперечне відчуття того, що справжнє щастя виборюється не тільки мечем, а й здатністю знову відкрити своє серце для любові.

Коні винесли їх на вершину Східних круч — просторий платоподібний виступ, з якого відкривався запаморочливий вид на безкрайнє синє море. Внизу, десь далеко біля підніжжя скель, із гучним гуркотом розбивалися білосніжні хвилі, а нагорі гуляв свіжий, прохолодний вітер, що приємно охолоджував розпашілі обличчя.

Вікі легко натягнула поводдя, змушуючи Найтфолла сповільнити біг і зупинитися на самому краї галявини. Чорний жеребець важко дихав, випускаючи з ніздрей клуби гарячої пари, але тримався спокійно, покірно чекаючи подальших вказівок.

Кель зупинив свого гнідого поруч. Він спритно зіскочив на траву, підійшов до Вікі й простягнув руки, допомагаючи їй спуститися із сідла. На мить він затримав дівчину в обіймах, притиснувши до своїх грудей і відчуваючи, як прискорено калатає її серце після швидкого галопу.