Розділ 22: Лист до столиці та затишок рідного дому

Увечері в маєтку панувала особлива, тепла атмосфера. У великому каміні вітальні весело потріскували дубові дрова, відкидаючи м'які золотаві тіні на дубові панелі стін, оксамитові фіранки та масивні книжкові шафи. Повітря пахло сушеною лавандою, свіжим воском і легким деревним димом.

Вікі сиділа за великим письмовим столом із темного горіха, який колись належав її батькові. На ній була проста, але елегантна сукня з м'якої оливкової тканини, яка м'яко спадала до підлоги. Руки, вкриті блідими відтисками від тренувань, більше не тремтіли — вони впевнено тримали витончене гусяче перо.

Поруч стояв кришталевий келих із пряним глінтвейном, а на краю столу чекав сухий аркуш цупкого пергаменту із витисненим імператорським гербом.

Кель заходив до кабінету тихо, несучи в руках свіжу в'язку дров для каміна. Він був у зручній домашній сорочці без обладунків. Опустивши дрова, лицар повільно підійшов до Вікі зі спини й обережно поклав підборіддя на її плече, огорнувши її руками за талію.

— Пишеш відповідь Його Величності? — тихо запитав він, відчуваючи, як дівчина розслабляється в його обіймах.

— Так, — посміхнулася Вікі, відклавши перо на срібну підставку й притулившись щокою до його обличчя. — Хочу відправити листа з гонцем ще до світанку, поки він не вирушив назад до столиці. Дядечко стільки зробив для нас... Я хочу, щоб він знав: я справді щаслива.

Вона вмочила перо в темне чорнило й акуратним, красивим каліграфічним почерком почала виводити перші рядки:

«Моєму дорогому дядькові та вельможному Імператору,

З глибокою вдячністю та любов'ю я пишу Вам із нашого затишного дому на узбережжі. Ваші слова торкнулися мого серця до сліз. Знати, що Ви пишаєтеся мною, — це найбільша нагорода за всі ті випробування, які залишилися позаду.

У нас усе чудово. Маєток мого батька знову ожив: сади цвітуть, а в замку панує спокій і порядок. Найтфолл — той самий чорний жеребець, якого всі вважали непокірним, — став моїм найкращим другом. Він слухається мене від найменшого подиху, і щодня ми з Келем виїжджаємо верхом на пагорби біля моря.

Щодо моїх тренувань із мечем... Ви мали рацію, дядечку. Кров мого батька справді тече в моїх жилах. Це було непросто, мозолі та втора вимагали сили, але Кель — терплячий та мудрий учитель. Тепер я більше не почуваюся крихкою й беззахисною пташкою. Я відчуваю силу, а головне — абсолютну внутрішню свободу.

Кель береже мене кожної секунди, але тепер ми стоїмо поруч як рівні. Його любов і Ваша батьківська опіка повернули мене до життя.

Чекаємо на Вас у гості, коли державні справи дозволять Вам вирватися зі столиці. Тут, біля моря, на Вас завжди чекають тепло, спокій і любляча родина.

З вічною повагою та дочірньою любов'ю, Твоя племінниця Вікі»

Закінчивши останній закруток підпису, Вікі акуратно промокнула чорнило м'яким сукном. Вона посипала пергамент золотистим піском, чекаючи, поки він висохне, а потім згорнула лист у акуратний сувій.

Кель узяв із чашечки червоний сургуч, розігрів його над полум'ям свічки й капнув гарячу краплю на край сувою. Вікі міцно притисла до сургучу родинну печатку Восс.

— Готово, — прошепотіла вона, відкладаючи печатку.

Кель перехопив її руку, підвів до своїх вуст і м'яко поцілував кінчики її пальців, а потім і саму долоню.

— Ти написала дивовижного листа, моє серце, — сказав він, дивлячись на неї з безмежною ніжністю. — Імператор буде спокійний за тебе.

— Я щаслива, Кель, — відповіла Вікі, підводячись з-за столу й обіймаючи його за шию. — Уперше за все своє життя я точно знаю, що перебуваю там, де повинна бути.

Вони стояли біля каміна, притиснувшись один до одного, поки за вікном стихав вечірній брис, а в кімнаті панував довгоочікуваний, непорушний мир.

Ніч повільно огортала маєток, а в кабінеті ставало дедалі затишніше. Полум'я в каміні м'яко тріщало, виграючи золотистими відблисками на темному дереві столу та на відполірованому до дзеркального блиску сагайдачному мечі, що спокійно спочивав на спеціальній підставці біля шафи.

Ніжність між ними розливалася теплим, спокійним потоком. Кель обережно взяв запечатаний лист зі столу й відклав його на краю, щоб зранку особисто передати імператорському гонцю. Потім він знову повернувся до Вікі, огорнувши її талію міцними, але неймовірно обережними руками.

— Ти втомилася за сьогодні, моє серце, — прошепотів він, притулившись губами до її скроні. — Важке тренування на світанку, тривала прогулянка з Найтфоллом, а тепер і лист... Ходімо відпочивати.

Вікі закинула голову, зустрівшись із його глибоким, блакитним поглядом. На її обличчі грала пустотлива, ледь помітна усмішка:

— З тобою поруч я забуваю про втому, Кель. Але... так, ти правий. Завтра світанок зустріне нас новим тренуванням, чи не так? Ти ж обіцяв навчити мене нижньому блоку.

— Я дотримаюся кожної своєї обіцянки, — посміхнувся лицар, легко підхоплюючи дівчину на руки.

Вікі тихо тиснулася до його шиї, тиха щаслива тиша сповнювала її серце. Вони вийшли з кабінету й попрямували широкими сходами на другий поверх — до їхньої спальні, де крізь високі вікна пробивалося сріблясте місячне світло.

За вікном чути було лише мірний, заспокійливий шум морського прибою. Чорний жеребець Найтфолл спокійно спав у своїй стайні, вартові на вежах маєтку пильно пильнували спокій господарів, а в столиці імператорський гонець готувався до ранкового виїзду.

Минуле остаточно втратило свою владу над ними. У цьому замку, на краю землі, нагороджені за всі страждання, вони мали своє власне маленьке королівство — сповнене вірності, волі й безмежного кохання.