Розділ 21: Перші мозолі та сталева воля

Перший промінь сонця лише торкнувся верхівок вікових дубів, а на тренувальному майданчику вже панувала ранкова прохолода. Трава була вкрита дрібною кришталевою росою, яка важко осідала на шкіряних чоботах.

Вікі стояла в центрі галявини, важко дихаючи. На ній були прості полотняні штани, заправлені в чоботи, та вишита сорочка із качаними рукавами. Її русяве волосся було туго сплетене у двома косами, а на лобі від напруги виступали дрібні краплі поту.

Вона вже годину відпрацьовувала базову стійку та тримала перед собою навчальний меч.

— Ні, Вікі, знову не так, — м'яко, але суворо мовив Кель, повільно обходячи її по колу. Він підійшов іззаду, обережно торкнувся її ліктя й підняв його вище. — Твоє плече напружене. Якщо ти так триматимеш меч, твоя рука заніміє вже за п'ять хвилин бою. Опусти плечі, центр ваги — на ноги. Зброя має бути продовженням твоєї руки, а не важким тягарем.

Вікі стиснула зуби й видихнула, намагаючись розслабити плечовий пояс і перенести вагу на зігнуті в колінах ноги.

Дерев'яний меч, який увечері здавався таким легким і витонченим, зараз важив наче зливок свинцю. М'язи рук пекли вогнем, а на тонких пальцях від тертя шорсткого дерева вже з'являлися перші болісні мозолі.

— Повторимо захист від прямого удару, — Кель зробив крок назад і підняв свій меч. — Я наношу повільний випадок зверху. Твоє завдання — не просто підставити меч, а відвести мій клинок убік. Зрозуміла?

— Починай, — рішуче кивнула Вікі, міцніше стискаючи рукоятку.

Кель повільно, контролюючи кожен рух, спрямував свій меч угору й опустив його по діагоналі. Вікі різко підняла зброю, намагаючись відбити удар.

Трісь!

Дерев'яні мечі зіштовхнулися з глухим дзвоном. Сила удару, навіть ослаблена Келем, виявилася надто великою для недосвідченої дівчини. Зап'ястя Вікі здригнулося, меч вислизнув із її спітнілої долоні й із гуркотом упав у росяну траву.

Вона ойкнула, притискаючи праву руку до грудей. Шкіра на долоні була зідрана, а пальці тремтіли від виснаження.

Кель миттєво опустив свій меч і за крок опинився поруч. У його блакитних очах спалахнула тривога й ніжність. Він узяв її поранену долоню у свої теплі, вкриті шрамами руки й обережно оглянув червону садну.

— На сьогодні досить, Вікі, — з турботою промовив він, піднімаючи на неї погляд. — Твої руки не звичні до такого навантаження. Потрібно обробити садни маззю та перев'язати. Я ж казав, це важко...

Він уже хотів відвести її до будинку, але Вікі не ворухнулася.

Вона подивилася на свою тремтячу долоню, потім на меч, що лежав у траві. Перед очима на секунду знову виринув той спогад: як вона безсило впала на килим від удару Дамена. Тоді вона була беззахисною. Сьогодні вона мала вибір.

Вікі м'яко вивільнила руку з пальців Келя, нахилилася й підняла навчальний меч із землі.

Вона витерла спітніле лоб рукавом сорочки, знову встала в бойову стійку й з розкритим вогнем у сіро-зелених очах подивилася на свого лицаря.

— Я не зламаюся від першого мозоля, Кель, — чітко й непохитно мовила вона. — Ми продовжуємо. Ще раз.

Кель застиг, дивлячись на неї. На його вустах повільно розквітла посмішка, сповнена такого безмежного захоплення й гордості, що в його очах можна було потонути. Він зробив крок назад, знову піднімаючи свій меч.

— Як накажете, мій сміливий воїн, — урочисто мовив Кель. — Ще раз.

Трісь!

Цього разу звук удару був зовсім іншим. Дерев'яний клинок Вікі не вислизнув із долоні. Вона прийняла випадок Келя не на чисту силу, а під кутом, як він і вчив, м'яко ковзнувши вздовж його зброї та відвівши загрозу вбік.

Кель не втримав здивованого вигуку, коли її навчальний меч опинився за сантиметр від його грудей.

Обоє застигли, важко дихаючи. Русяве пасмо вибилося з коси Вікі й прилипло до спітнілого лоба, долоні пекли вогнем крізь пробігаючі краплі крові від зірваних мозолів, але в її сіро-зелених очах палало таке чисте, торжестуюче світло, що Кель на мить забув, як дихати.

Він повільно опустив свою зброю, зробив крок уперед і, не зважаючи на пил та піт, притягнув її до себе, міцно обіймаючи за талію.

— Ти неймовірна... — прошепотів він, цілуючи її в гарячу скроню. — Ти вчишся швидше за будь-кого, кого я бачив у житті.

— Я просто маю найкращого вчителя, — тихо усміхнулася Вікі, зарившись обличчям у його шию та відчуваючи, як тремтіння в м'язах повільно відступає під його теплими обіймами.

Минуло два місяці.

Ранкова роса на галявині змінилася золотими барвами ранньої осені. Шорсткі дерев'яні мечі давно відпочивали в скрині — тепер у руках Вікі сяяв справжній, сталевий клинок. Це був витончений, легкий сагайдачний меч, викуваний місцевим ковалем за особистим кресленням Келя: з балансом, зміщеним до рукоятки, щоб не виснажувати жіночу руку, але достатньо гострий і міцний, аби пробити міцний шкіряний обладунок.

Вікі більше не схожа була на таку беззахисну дівчину, яка колись тремтіла в імператорському палаці.

Її постать стала стрункішою й гнучкішою, хода — впевненою й витонченою, а на долонях з'явилися тонкі, бліді шрами від загоєних мозолів — її власна, особиста гордість. Вона навчилася поєднувати кінну їзду на Найтфоллі з фехтуванням, ставши справжньою господаркою свого життя.

Того вечора вони поверталися з тренування до маєтку. Вікі йшла поруч із Келем, тримаючи меч у піхвах на поясі. Найтфолл повільно йшов слідом за ними, уткнувшись мокрим носом у плече дівчини, ніби охороняючи її від усього світу.

На ґанку їх зустрічав імператорський гонець із перев'язаним сувоєм у руках.

— Леді Вікі, пан лицар, — гонець низенько вклонився. — Я привіз листа від Його Величності.

Вікі прийняла сувій із золотою печаткою й розгорнула його. Відкривши лист, вона швидким поглядом пробіглася по рядках, написаних знайомим, розмашистим почерком дядька.

Імператор питав про її здоров'я, дізнавався, як просуваються справи в маєтку, а в кінці додавав особисті слова: "Я знаю, чим ти займаєшся, моя люба племіннице. До мене доходять чутки про твої успіхи у верховій їзді та фехтуванні. Твій батько пишався б тобою так само, як пишаюся я. Ти справжня донька нашого роду".