Розділ 20: Неочікуване прохання

Маєток на узбережжі жив своїм звичним, спокійним життям. Але для Келя, як для досвідченого воїна та командира, обов’язки ніколи не відходили на другий план. Щоранку на просторій галявині неподалік від стаєнь він збирав невеликий загін дружинників, аби підтримувати їхню бойову форму.

Вікі часто приходила туди. Вона сиділа під тінню розлогого дуба, тримаючи на колінах легку вишивку чи книжку, але її сіро-зелені очі майже завжди стежили за одним чоловіком.

За Келем.

Він був дивовижно витонченим і водночас смертоносним у своєму бойовому танку. Дзвін сталевих клинків, важкий тупіт чобіт, чіткі випади й глухі удари щитів — усе це було для нього природною стихією. Спостерігаючи за тим, як Кель легким рухом зброї знезброював своїх супротивників, Вікі щиро захоплювалася його силою.

Але разом із захопленням у її душі поволі проростав інший, глибший спогад.

Вона згадувала фатальну ніч у покоях Дамена. Згадувала відчуття власної безпорадності, коли важка чоловіча рука схопила її за плечі, а розірваний шовк сорочки був безсилий перед фізичною силою кривдника. Вона згадувала той страшний удар по обличчю й усвідомлення того, що вона не мала чим відповісти.

Кель присягався захищати її до останнього подиху. Вона вірила йому беззастережно. Але що, як доля знову розлучить їх? Що, як одного дня його не буде поруч?

Ці думки довго не давали їй спокою.

Того вечора, коли тренування закінчилося і солдати розійшлися до казарм, Кель залишився на галявині один. Він витирав льоново-білим рушником піт з чола, укладаючи навчальні дерев'яні мечі до дерев'яної скрині.

— Ти знову виснажуєш себе, — м'яко мовила Вікі, підходячи до нього зі спини. Вона тримала в руках глечик із прохолодним м'ятним відваром.

Кель миттєво обернувся, і його суворе обличчя воїна враз пом'якшало. На вустах з'явилася тепла, трохи стомлена посмішка.

— Тренування — це єдиний спосіб тримати тривогу подалі, моє серце, — відповів він, приймаючи з її рук кубок із напоєм і жадібно роблячи кілька ковтків. — Дякую. Ти чекала на мене весь цей час?

— Я спостерігала за тобою, — відповіла Вікі. Вона підійшла до скрині, де лежали навчальні мечі, і повільно простягла руку.

Її пучки торкнулися гладенького, витертого до блиску дерева зброї. Меч був важким, навіть у навчальному варіанті, але в ньому відчувалася особлива, небезпечна енергія.

— Кель... — тихо мовила вона, зустрівшись із його зацікавленим поглядом. — Я хочу дещо попросити тебе. І це прохання дуже важливе для мене.

— Усе, що завгодно, Вікі, — без вагань мовив лицар, ставлячи кубок на стіл. — Ти ж знаєш, твоє бажання для мене — закон.

Вікі зробила глибокий вдих, випростала спину й подивилася йому просто в блакитні очі:

— Навчи мене вправлятися з мечем.

У повітрі застигла коротка, напружена тиша.

Кель на мить застиг, а його брови зсунулися. Вона очікувала будь-чого: здивування, розпитувань, можливо, навіть м'якої відмови, але лицар лише мовчки приглядався до виразу її обличчя, намагаючись зрозуміти витоки цього бажання.

— Навчитися фехтуванню? — нарешті поволі перепитав він. — Вікі... Це важка, кривава праця. Це мозолі, синці та виснаження. Навіщо це тобі? Ти живеш у безпеці, під захистом гарнізону й моєї присяги.

— Ніхто не може гарантувати безпеку назавжди, Кель, — у її голосі пролунала сталева сила, яка змусила воїна здригнутися. — Ти бережеш мене, і я ціную це більше за життя. Але я більше ніколи... чуєш, ніколи в житті не хочу почуватися беззахисною жертвою. Якщо настане день, коли тебе не буде поруч, або коли ворог підбереться надто близько — я хочу мати змогу захистити себе. Я хочу вміти дати відсіч.

Вона підійшла до нього впритул, поклавши свою тонку долоню на його міцні груди:

— Ти навчив мене слухати Найтфолла, і ми стали з ним одним цілим. Дозволь мені навчитися тримати зброю, щоб я могла бути гідною тебе і своєї власної свободи.

Кель дивився на неї, і в його серці перепліталися два дивовижні почуття: тривога за її ніжні руки й невимовна гордість за цю жінку. Вона не була тендітною лялькою, яку можна було лише сховати в замку. У ній палав дух справжньої доньки великого генерала.

Він повільно нахилився й притулився лобом до її чола, тихо зітхнувши.

— Ти дивовижна, Вікі... — прошепотів він із глибокою повагою. — Твоє серце сміливіше за серця багатьох моїх воїнів.

Він відсторонився, підійшов до скрині й дістав із неї найлегший, витончений дерев'яний клинок, створений для дуелей. Обернувшись, Кель урочисто простягнув його їй рукояткою вперед.

— Якщо це твоє рішення — я навчу тебе всього, що вмію сам. Ми почнемо завтра на світанку.

Ніжна посмішка розквітла на вустах Вікі, розганяючи залишки тривоги й важких спогадів. Вона повільно простягла руку та стиснула гладеньку дерев'яну рукоятку клинка. Його вага відчувалася незвично, але водночас дивовижно природно в її долоні.

Вона підняла сіро-зелені очі на свого лицаря. У їхній глибині більше не було й тіні минулого страху — лише тиха, непохитна вдячність і палаючий вогник нової рішучості.

— Дякую, Кель... — м'яко й з трепетом прошепотіла вона.

Не випускаючи навчального меча з лівої руки, Вікі зробила крок уперед і правою долонею обережно торкнулася його щоки. Вона піднялася на носочки й притягла Келя до себе, занурюючись у солодкий, сповнений щирого кохання поцілунок.

Кель миттєво відповів на її порив.Його міцна рука обережно огорнула її талію, притягуючи дівчину до своїх грудей. У цьому поцілунку не було поспіху — лише глибоке, непорушне відчуття повної довіри та підтримки. Він прийняв її вибір не просто як примху, а як бажання рівної, сильної жінки, чию свободу він берег більше за власне життя.

Коли вони нарешті повільно відсторонилися один від одного, Кель подивувався на неї з ніжністю та щирою гордістю.

— З цієї хвилини ти не просто леді цього маєтку, Вікі, — з посмішкою промовив він, обережно поправляючи пасмо її русявого волосся за вухо. — Ти учениця, яка завтра відчує, що таке справжній біль у м'язах. Я не робитиму тобі поступок тільки через те, що кохаю тебе.