Розділ 19: Чорний шторм і лагідні руки

Життя в родовому маєтку на південному узбережжі текло спокійно й розмірено, мов лагідні морські хвилі. Тут, серед зелених пагорбів, квітучих садів і солоного бризу, Вікі нарешті знайшла той омріяний спокій, якого її позбавили роки важкого шлюбу. Поруч із Келем кожен день був сповнений тепла, турботи та щирого щастя.

Одного сонячного ранку, прогулюючись уздовж квітучої алеї, Вікі зупинилася біля високої дерев'яної огорожі, спостерігаючи, як на просторій галявині граційно бігають імператорські коні.

— Про що ти замислилася, моя леді? — м'яко запитав Кель, підходячи ззаду й обережно обіймаючи її за талію. Він притулився підборіддям до її плеча, вдихаючи знайомий аромат польових квітів від її русявого волосся.

Вікі повернула голову й усміхнулася, поклавши свої долоні поверх його рук:

— Я дивилася на коней... Знаєш, у замку Восс Дамен ніколи не дозволяв мені наближатися до стайні. Він вважав, що верхова їзда — це не для мене. Але зараз... я хочу навчитися. Кель, ти навчиш мене їздити верхом?

Блакитні очі молодого лицаря засяяли ніжним вогнем. Він поцілував її в щоку й м'яко відказав:

— Для мене це буде найбільшою честю, Вікі. Ходімо, я підберу для тебе найкращого й найспокійнішого коня.

Вони попрямували до просторих, пахнучих свіжим сіном та деревом стаєнь маєтку. Кель провів її вздовж рядів денників, зупинившись біля однієї з огорож. Усередині стояла витончена, світло-сіра кобила з лагідними, розумними очима.

— Це Сніжка, — посміхнувся Кель, погладивши кобилу по шовковистій гриві. — Вона надзвичайно покладиста, спокійна й слухняна. Вона ідеально підійде для твоїх перших тренувань.

Вікі вже простягла руку, щоб погладити Сніжку, як раптом із самого далекого, темного кутка стайні пролунав гучний, важкий удар копита об дерев'яну стіну. За ним послідувало дике, люте іржання, від якого інші коні в денниках мимоволі занепокоїлися.

— Що це?.. — здивовано запитала Вікі, повертаючи голову на шум.

Кель злегка прикрив її рукою, його вираз обличчя став серйозним.

— Це Найтфолл, — тихо промовив лицар, похитавши головою. — Чорний воронний жеребець... Колишній кінь Дамена. Коли його майно вилучали за наказом Імператора, коня привезли сюди разом із рештою спадку твого батька. Але він абсолютно непокірний. Найтфолл не підпускає до себе нікого з конюхів, він дикий, важкий і визнавав лише свого колишнього хазяїна. До нього краще не підходити.

Проте слова застереження лише розпалили цікавість у сіро-зелених очах Вікі. Повільно, немов заворожена, вона ступила кілька кроків углиб стайні, прямуючи до далекого загону.

За масивними дерев'яними брусами стояв велетенський, вугільно-чорний кінь. Його шовковиста шерсть блищала в темряві, а м'язи ходили під шкірою від напруги. Найтфолл важко дихав через розширені ніздрі, злісно б'ючи копитом об землю та неспокійно прядучи вухами. У його поводженні відчувалася та сама темна, дика гордість і самотність, яка колись оточувала його господаря.

— Вікі, ні, це небезпечно! — застережно мовив Кель, роблячи крок слідом за нею й тримаючи руку напоготові, аби за потреби захистити її.

— Усе гаразд, Кель... — тихо, майже шепотом відповіла Вікі.

Вона не зупинилася. Повільно, без різких рухів, дівчина підійшла до огорожі денника. Найтфолл різко розвернувся до неї, випустивши з ніздрей гаряче повітря й загрозливо закинувши голову назад. Його темні очі палали недовірою.

Вікі не здригнулася й не відступила. Вона дивилася на цього величного, але глибоко самотнього звіра з чистою ніжністю й розумінням.

— Привіт, Найтфолл... — м'яко, заспокійливо прошепотіла вона, повільно простягаючи свою тонку, незахищену долоню через огорожу. — Ти теж сумуєш за минулим?.. Не бійся, я не заподію тобі шкоди.

Жеребець застиг. Його вуха повернулися в бік її тихого голосу. Він зробив обережний, повільний крок уперед, підозріло приглядаючись до дівчини. Гаряче дихання коня торкнулося її шкіри.

Вікі не прибрала руки. Вона замружилася на секунду й м'яко, з неймовірним трепетом торкнулася пальцями його гарячого, оксамитового носа, повільно погладивши чорну шерсть.

Найтфолл важко зітхнув, випускаючи пар, і замість того, щоб укусити чи відсахнутися, повільно опустив голову, дозволяючи їй погладити себе між очима. Його лють миттєво згасла, поступаючись місцем дивному, глибокому спокою.

Кель, який спостерігав за цим із боку, затамував подих від здивування. Черствий і дикий кінь, який не підпускав навіть найдосвідченіших конюхів, зараз покірно нахилявся під лагідними тонкими пальцями Вікі.

— Дивовижно... — прошепотів Кель, дивившись на них із щирим захопленням. — Він відчув твоє світло, Вікі.

Вікі повернулася до Келя, сяючи щасливою усмішкою, поки чорний жеребець тихо довірливо тнувся ротом у її долоню:

— Здається, Кель, я вже вибрала коня для своїх тренувань.

Кель не міг повірити власним очам. Жеребець, якого досвідчені стайничі вважали небезпечним звіром і від якого трималися на відстані, зараз м'яко притискався мокрим оксамитовим носом до долоні Вікі.

Побачивши непохитну рішучість у сіро-зелених очах дівчини, Кель лише важко зітхнув, але на його вустах з'явилася тепла посмішка:

— Якщо ти так вирішила, моє серце... я не буду заперечувати. Але я буду поруч кожну секунду.

Вони обережно вивели Найтфолла з денника. Могутній воронний кінь вивищувався над Вікі, мов чорна скеля — його масивна холка була значно вищою за дівчину, а сильні м'язи під лискучою шкірою напружувалися від кожного кроку. Проте, незважаючи на свій велетенський зріст та дикий норов, жеребець поводився поруч із нею з дивовижною, майже трепетною обережністю. Він сповільнював крок, пристосовуючись до її тихої ходи, і навіть важкі копита опускав на землю м'яко, ніби боявся випадково зачепити або злякати свою нову господарку.

Коли Кель підвів коня до спеціального дерев'яного помосту й оседлав його, Найтфолл лише злегка струснув гривою, але не зробив жодної спроби скинути збрую чи вдарити копитом.