Розділ 5: Розмова за полотном

Сонячні промені пробивалися крізь високі вікна, заливаючи кімнату теплою золотою сіткою. Повітря знову тхнуло олією, але цього разу палітра Вікі змінилася: замість похмурих, важких відтінків на дерев’яній дошці буяли яскраві, соковиті кольори. Вона вимальовувала насичену зелень лісового листя, золото сонячного світла та прозору блакить неба.

Після сніданку її настрій залишався дивовижно піднесеним. Вікі мугикала собі під ніс легку мотивну мелодію, легко торкаючись пензлем полотна. Уперше за рік цей замок більше не здавався їй глухим склепом.

Важкі кроки в коридорі змусили її на секунду завмерти, але вона не опустила пензель.

Двері відчинилися без стуку. На порозі з’явився Дамен.

Його висока, кремезна постать практично закривала собою дверний отвір. Каштанове волосся злегка розкуйовдилося від швидкої ходи, а в зелених очах вирувала суміш важких думок. Він зайшов у кімнату, повільно зачинив за собою двері й застиг, дивлячись на дружину.

Дамен очікував побачити будь-що: тривогу, напругу, мовчазну агресію чи виклик, який вона кинула йому за сніданком. Але Вікі навіть не обернулася. Вона спокійно зробила ще один мазок, додаючи світло-жовтого бліку на намальоване листя.

— Ти весела, — сухо мовив Дамен. Його глибокий голос відлунив від стін.

— Ранок сприятливий для творчості, — не перериваючи роботи, спокійно відповіла Вікі. — Світло сьогодні бездоганне.

Дамен повільно зробив кілька кроків углиб кімнати. Його погляд мимовільно зупинився на новому полотні. Він був воїном і мало що тямив у живописі, але навіть він бачив різницю: ця картина дихала життям. Вона була яскравою, палкою й динамічною — точно такою ж, якою Вікі виглядала за сніданком.

Потім його погляд перевівся на саму Вікі. З цієї відстані він виразно бачив, як волошкова сукня підкреслює гнучкий стан, м'які вигини її фігури та світлу шкіру, на якій грали відблиски сонця. Довге русяве волосся м'якою хвилею переливалося на її спині. У ній з'явилася дивна, невідома йому раніше привабливість, яка змушувала серце прискорювати хід.

Герцог стиснув кулаки за спиною, змушуючи себе повернутися до мети свого візиту.

— Нам потрібно поговорити про те, що сталося в їдальні, — промовив він, зупинившись за два кроки від мольберта. — Твоя поведінка з Айві була неприпустимою.

Вікі зупинила пензель і повільно розвернулася до нього. Її сіро-зелені очі зустрілися з його зеленим поглядом — без страху, без провини й без тіні колишньої покори. На її обличчі грала легка, ледь помітна посмішка.

— Неприпустимою, Дамене? — м'яко перепитала вона. — А що саме було неприпустимим? Те, що я нагадала твоїй гості про елементарну повагу до господині цього дому? Чи те, що я нагадала тобі про мій статус?

— Ти принизила її, — у голосі Дамена прорізалися сталеві нотки. — Вона гостя в моєму замку.

— Вона не просто гостя, Дамене, і ми обидва це знаємо, — Вікі легко відклала палітру на столик і випростала спину. — Вона поводиться так, ніби цей замок належить їй, а я — прикра прикрість, яку можна штовхати й зневажати. Вчора вона зіпсувала мою картину. Сьогодні вона спробувала вказати мені на моє місце. Я лише відповіла. Якщо тобі не подобається правда, це не робить її брехнею.

Дамен примружився. Він зробив крок уперед, скорочуючи дистанцію, намагаючись давити своєю авторитетною, суворою присутністю, як робив це на полі бою.

— Я — господар цього замку, Вікі, — тихо, з загрозою мовив він. — І я вирішую, хто і як тут поводиться. Ти — моя дружина, але цей шлюб...

— ...політичний, — перебила його Вікі, піднявши підборіддя і не відступаючи ні на сантиметр. — Ти повторюєш це вже рік, Дамене. Я запам'ятала. Але оскільки цей шлюб політичний, у нього є правила. Імператор віддав мене тобі як трофей, але він віддав леді, а не служницю. Якщо ти дозволяєш своїй коханці принижувати мене, ти зневажаєш не лише мене. Ти зневажаєш указ Імператора.

Слово «коханка» знову прорізало повітря, мов батіг.

Дамен застиг. Його дихання стало важчим. Він дивився на дівчину перед собою і не міг впізнати в ній тієї, яку рік тому привів у цей замок. Перед ним стояла горда, красива й небезпечно розумна жінка, яка більше не збиралася грати за його правилами.

— Ти граєш з вогнем, Вікі, — тихо промовив він, і його погляд мимовільно опустився на її губи, а потім знову повернувся до очей.

— Ні, Дамене, — Вікі легенько посміхнулася й знову взяла в руки пензель, повертаючись до мольберта. — Я просто почала малювати власну картину. І тобі краще звикнути до її нових кольорів.

Дамен застиг. Його важка долоня так і залишилася лежати на спинці крісла, а зелені очі прикувалися до профілю Вікі, яка вже абсолютно спокійно виводила пензлем золотаві промені сонця на полотні.

Він був людиною, яка звикла віддавати накази й бачити, як перед ним беззаперечно схиляють голови. На полі бою його слухалися без слів, у імператорському палаці його поважали й побоювалися, а тут, у його власному домі, ця дівчина просто повернулася до нього спиною, викресливши його з системи своїх координат.

— Ти надто сильно впевнена у своєму статусі, Вікі, — промовив він тихо, але в цій тиші виразно відчувалася натягнута струна його власного самолюбства. — Забуваєш, у чиєму замку знаходишся.

— Я пам'ятаю кожен камінь цього замку, Дамене, — не обертаючись, відповіла вона, її голос звучав мелодійно й спокійно. — Як і пам'ятаю те, що цей замок належить Великому герцогу. Людині, яка має захищати порядок у своїх володіннях, а не дозволяти отруювати їх плітками та фальшивими сльозами. Якщо ти закінчив мій допит, я б хотіла повернутися до роботи. Світло скоро зміниться.

Дамен стиснув зуби так, що на його скронях знову виразно випнулися жовна. Він зробив крок назад, повільно оглядаючи її волошкову сукню, розпущене русяве волосся та впевнену посадку голови. Усередині нього вирував незрозумілий, дратівливий вогонь. Він хотів змусити її здригнутися, хотів побачити хоча б краплю колишнього страху чи шукання його схвалення, але перед ним була фортеця, міцніша за його власну.