Розділ 4: Нові фарби та перші тріщини

Зустріч поглядів із Келем стала для Вікі невидимою межею, за якою стара, пригнічена леді Восс просто перестала існувати.

Тож наступного ранку дзеркало в її кімнаті відобразило зовсім іншу жінку. Зникла та тихопокірна дівчина, яка ховала очі від слуг і днями безперервно плакала над зіпсованими полотнами. У її сіро-зелених очах з’явився живий, палкий вогник — той самий, який тривалий часгасила холодна атмосфера фортеці.

Вона свідомо відмовилася від похмурих, важких суконь із високим коміром, які зазвичай обирала, аби «не викливати роздратування» у чоловіка. Вікі вдягла сукню глибокого волошкового кольору з цупкого шовку. Тканина м'яко облягала її виразні вигини, вигідно підкреслюючи тонку талію, м'які стегна та пишні груди. Вона не стала ховати довге русяве волосся у суворий пучок, а дозволила йому вільними, шовковистими хвилями спадати на плечі та світлу шкіру, прикрасивши скроні лише пару срібних шпильок.

Коли вона зайшла до сніданкової зали, там знову сиділи Дамен та Айві.

Айві саме щось солодкувато шепотіла герцогу на вухо, удавано всміхаючись і недбало торкаючись його плеча. Але звук відчинених дверей змусив їх обох звести очі.

Сміх Айві миттєво згас, осівши на її губах отруйною сухістю. Вона здригнулася, оглядаючи Вікі з голови до ніг. Блондинка очікувала побачити зламану, залякану суперницю, яка ховатиметься в тіні після попереднього скандалу. Натомість перед нею стояла розкішна, сяюча жінка, яка випромінювала спокійну, зрілу впевненість.

Дамен застиг із кубком у руці. Його зелені очі, зазвичай холодні мов крига, на секунду розширилися. Він мимоволі затримав погляд на її тонкій талії, на м'яких лініях її фігури та на тому, як сонячне світло з високих вікон грає у її довгому русявому волоссі. У його погляді промайнуло дивне, неусвідомлене здивування, яке він одразу ж спробував приховати за суворим зсувом брів.

— Доброго ранку, — легко й невимушено мовила Вікі, проходячи до столу. Її голос прозвучав дзвінко та чисто, без жодної краплі минулої гіркоти чи провини.

Вона розслаблено сіла на своє місце, насипала собі фруктів і взяла келих із соком, абсолютно ігноруючи важку тишу, яка запанувала в кімнаті.

— Ти... виглядаєш інакше, Вікі, — мовила Айві, намагаючись повернути собі контроль над розмовою. Її блакитні очі звузилися, а фальшиво-ніжна посмішка здавалася натягнутою. — Здається, ти нарешті оговталася від свого вчорашнього... спалаху? Я вже хвилювалася, що ти знову зачинишся у своїх похмурих думках.

Вікі звела на неї сіро-зелений погляд і злегка усміхнулася — прямо, щиро й беззахисно для закидів.

— Навіщо сумувати, Айві? Ранок чудовий. Я зрозуміла, що марнувала надто багато часу на речі та людей, які цього зовсім не варті. Замок такий великий, і в ньому є стільки всього, що заслуговує на увагу.

Дамен повільно поставив кубок на стіл. Метал гучно вдарився про дубову поверхню.

— Ти здаєшся дивно життєрадісною, — сухо зауважив герцог, не зводячи з неї свого проникливого, важкого погляду. — Ще вчора ти кидалася на людей через зіпсований шматок полотна.

— Людина змінюється, коли знаходить новий сенс, Дамене, — спокійно відповіла Вікі, зустрівшись із ним поглядом і не відвівши очей ні на міліметр. — Полотно — це лише тканина. А життя надто коротке, щоб жити в тіні чужої зневаги.

Айві під столом міцно стиснула серветку, пальці її збіліли. Вона відчула це першою: Вікі більше не була беззахисною мішенню. У її походці, у кожному її русі та посмішці з'явилася таємниця, яка робила її неймовірно привабливою й небезпечною.

Дамен дивився на дружину, і всередині нього вперше за рік з'явилося дивне, неспокійне відчуття. Він звик бачити в ній лише небажану перешкоду, але зараз перед ним була жінка, чию увагу та думки він раптом перестав контролювати. І це дратувало його набагато дужче, ніж її колишні сльози.

Вікі неспішно опустила погляд на свою тарілку. Вона відрізала невеликий шматочок запеченого сиру з м'ятою, спокійно поклала його до рота й повільно замислилася над смаком, ніби в цій їдальні не панувала напруга, яку можна було різати ножем.

Айві, чиє самолюбство закипало від такої байдужості, не змогла втриматися. Вона випростала спину, нахилилася трохи вперед і, надавши своєму голосу найкращій імітації співчуття, мовила:

— Сенс, кажеш? Ох, Вікі, мені так шкода, що ти намагаєшся тішити себе ілюзіями... Ти ж розумієш, що гарне вбрання та посмішка не змінять того, як до тебе ставляться в цьому домі? Дамен зі мною, бо так бажає його серце. А ти... ти просто важкий обов'язок.

Дамен примружився, але не зупинив Айві. Він чекав, що Вікі зараз спалахне, похилить голову чи вибіжить із зали, як робила це раніше.

Натомість Вікі акуратно поклала виделку та ніж на край порцелянової тарілки. Метал тишкою дзенкнув. Вона повільно підняла очі, і на її вустах розквітла м'яка, майже милосердна посмішка.

— Обов'язок, Айві? Можливо, — легко мовила Вікі, поправляючи шовковий рукав волошкової сукні. — Але давай не плутати поняття. Я — законна герцогиня Восс. Моє ім'я записане в імперських хроніках, мій герб майорить поруч із гербом Дамена на кожному офіційному документі, і саме я стою поруч із ним перед Імператором на кожному прийомі.

Айві затамувала подих, її блакитні очі спалахнули гнівом, а щоки вкрилися блідими плямами.

— А хто тут ти, люба? — продовжила Вікі, нахиливши голову трохи набік із награною цікавістю. — Ти — лише його коханка. Жінка без прав, без титулу та без жодного гарантованого завтра. Сьогодні Дамен дарує тобі сукні й гладить по голівці за сльози, а завтра Імператор вирішить відправити його в новий похід, і про тебе ніхто й не згадає. Позиція коханки дуже хитка, Айві. Тобі варто було б дбати про своє майбутнє, а не про моє вбрання.

— Вікі! — басом гримнув Дамен, притиснувши долоню до столу. Важкі срібні прибори здригнулися. Його зелені очі палали люттю, але в цій люті прослизало шоковане розгублення: його дружина ніколи раніше не дозволяла собі подібних слів. — Підбирай вирази у своєму домі!