Розділ 3: Непомітні погляди

Дні у замку Восс плинули повільно, наче густа олійна фарба, що ніяк не хотіла висихати.

Після напруженого сніданку Айві продовжувала грати роль тендітної, пораненої жертви, а Дамен — її суворого й непохитного захисника. При кожній спільній трапезі чи випадковій зустрічі в коридорах герцог дивився на Вікі так, ніби вона була прикрою помилкою в його бездоганно спланованому житті. Вікі ж навчилася тримати обличчя: вона не виправдовувалася, не шукала розмов і трималася з холодною, витонченою гідністю.

Проте її внутрішній світ потребував хоча б ковтка свіжого повітря.

З того дня східна терраса стала її таємним сховищем. Кожного разу, коли стіни покоїв починали тиснути, а отруйні шепоти слуг ставали надто гучними, Вікі виходила на високий кам'яний балкон. Спочатку це були просто прогулянки, щоб розвіяти важкі думки, але згодом вона зловила себе на тому, що її крок прискорювався саме тоді, коли з нижнього двору доносився дзенькіт сталі.

Вона спостерігала за гвардією. А точніше — за одним із них.

Кель був там майже щодня. При випадкових перетинах — чи то коли вона проходила повз галереї нижнього поверху, чи спостерігала з висоти балкона — її сіро-зелені очі мимовільно шукали його високу фігуру з характерним смоляно-чорним волоссям.

Вона бачила, як він тренується на світанку, коли ранковий туман ще огортав кам'яні плити. Бачила, як він обговорював щось із капітаном після полудня, невимушено спираючись на руків'я меча.

Одного дня, повертаючись із замкової бібліотеки, Вікі проходила повз внутрішній коридор, чиї аркові вікна виходили просто на бічний вихід із казарм. Кель саме закінчив тренування. Він ішов разом із кількома іншими лицарями, сміючись із якогось жарту побратима. Його лляна сорочка була розстебнута на грудях, а на засмаглій шкірі блікували краплі води після вмивання.

Вікі мимоволі застигла в тіні високої арки.

Вона розглядала його риси детальніше, ніж раніше: сильне, викарбуване підборіддя, прямий ніс і ту дивовижну смішинку, яка на мить з'явилася в куточках його губ. Коли він розвернувся до співрозмовника, сонячне проміння яскраво освітило його обличчя, і його блакитні очі спалахнули чистим, майже прозорим світлом на тлі смоляних пасом.

У цей момент всередині Вікі щось здригнулося.

Вона раптово упіймала себе на думці, що роздивляється його занадто довго. Занадто уважно. Вона вивчала його плечі, впевнену ходу, те, як він легко та невимушено тримається серед інших.

«А він... справді дуже симпатичний», — думка промайнула в її голові настільки чітко й раптово, що щоки дівчини спалахнули легким рум'янцем.

Вікі миттєво відступила глибше в тінь коридору, притиснувши до грудей важку книжку. Вона відчула, як прискорилося її серцебиття — не від страху чи гніву, якими були сповнені її дні в цьому замку, а від чогось зовсім нового й невідомого.

Кель прокрокував повз, так і не помітивши її в тіні арки. Але для Вікі цей момент усе змінив: вона більше не просто шукала охоронця. У її холодній і самотній фортечній реальності з'явився той, чий образ змушував її серце битися трохи швидше.

Тінь від арки захистила Вікі того дня, але від власних думок сховатися було неможливо.

Симпатія, яка прокинулася в її душі, була несхожа на жодне почуття, яке вона знала досі. Це ще не було кохання — надто рано, надто мало вони знали один про одного. Але це було глибоке, майже фізичне відчуття притягання, тепло, яке виникало щоразу, коли її сіро-зелені очі знову знаходили його серед сотні інших облич у замку.

Протягом наступного тижня її таємне спостереження перетворилося на ритуал.

Вона вивчила його розклад. Знала, що о шостій ранку він виходить на тренувальний майданчик, коли роса ще лежить на дерев’яних щитах. Знала, що по обіді він часто чистить свій обладунок біля південних стаєнь, віддаючи перевагу самотності, а не гучним компаніям у шинку біля замкових воріт.

Вікі дивилася, як Кель поводиться з іншими. Він був стриманим, але ніколи не зверхнім. На відміну від Дамена, чий один погляд змушував слуг тремтіти й притискати підборіддя до грудей, Кель міг спокійно допомогти старому конюху підняти важкий мішок із вівсом або всміхнутися молодій служниці, яка нітила перед ним очима.

У ньому відчувалася справжня, внутрішня благородність — не та, яку купують титулами та золотом, а яка живе в самому серці.

Одного вечора, коли сонце вже сідало за темні верхівки лісу, пофарбувавши небо у криваво-золоті кольори, Вікі знову сторіла на східній террасі. Вітер роздував її темно-смарагдову сукню, а довге русяве волосся виривалося з шпильок, спадаючи на світлі плечі.

Внизу на подвір'ї вже майже нікого не було. Лише Кель затримувався, відпрацьовуючи останні складні випади з важким дворучним мечем. Його рухи були чіткими, вивіреними до міліметра. Від кожного помаху леза в повітрі лунав тихий, небезпечний свист.

Вікі спиралася на холодний камінь, забувши про все на світі: про Дамена, чия присутність у замку отруювала кожну секунду, про підлу Айві з її фальшивими сльозами, про сором і страх бути поміченою.

Вона просто милувалася ним. Його засмаглою шкірою, на якій відблискувало останнє проміння за заходом сонця, міцними плечима, що напружувалися під тонкою тканиною сорочки, і тим, із якою пристрастю він віддавався своїй справі.

«Він справді подобається мені...» — тихо й остаточно зізналася собі Вікі, відчуваючи, як по тілу пробігають приємні мурашки.

Це вже не був просто план знайти охоронця для захисту. Це була глибока, щира симпатія до чоловіка, який став для неї єдиним променем світла в цій кам'яній темниці.

І саме в той момент, коли вона затамувала подих від цієї думки, Кель раптово зупинився. Він опустив меч, витер піт з чола і... повільно повернув голову, звівши блакитні очі просто на східну террасу.

Їхні погляди зустрілися.

Повітря між ними наче намагнітилося.

Вікі застигла, притиснувшись спиною до кам'яної колонки терраси, але було пізно — вона знала, що він її побачив. На такій відстані деталі вимивалися вечірніми сутінками, але на тлі заходячого золотого сонця її постать у темно-смарагдовій сукні була надто виразною.