Розділ 2: Ціна мовчання

Після того, як за Даменом зачинилися важкі дубові двері, у кімнаті запанувала тиша, яка тиснула на вуха дужче за грім.

Вікі так і залишилася стояти посеред приміщення. На підлозі темно-коричневими краплями застигала олійна фарба, що стікала з розмазаного полотна. Її власні руки були брудними, а пальці все ще тремтіли від пережитого спалаху гніву та образи.

Вона підійшла до глека з водою, опустила туди руки й почала відтирати шкіру жорсткою тканиною. Вона терла майже до болю, до червоних плям, намагаючись змити не стільки фарбу, скільки відчуття повної безпорадності.

Ніхто не прийшов кликати її до вечері. Слуги, які раніше хоча б удавали ввічливість, тепер проходили повз її двері з мовчазною настороженістю. Замком швидко поповзли шепоти: герцогиня напала на ніжну леді Айві, герцогиня не тямить себе від заздрощів. Всі знали, кому належить серце Дамена Восса, і ніхто в цьому домі не збирався приймати бік «політичного трофею».

Ніч минула в тривожному напівсні. Вікі не роздягалася, лише сиділа на широкому підвіконні, загорнувшись у важку шаль, і дивилася, як над фортецею згасають зорі.

Близько півночі в коридорі лунали важкі, карбувальні кроки. Вікі затамувала подих, очікуючи, що двері відчиняться і Дамен увійде, щоб влаштувати допит чи виставити рахунок. Але кроки лише на мить затихли біля її дверей, ніби він вагався, а потім віддалилися в бік його особистого крила.

Він навіть не спробував вислухати її версію. Для нього все було зрозуміло з самого початку: Айві — беззахисна жертва, Вікі — жорстока й невихована перешкода на їхньому шляху.

Коли світанок пофарбував холодні кам’яні стіни в сіро-рожеві відтінки, Вікі нарешті піднялася. Вона підійшла до дзеркала. Сіро-зелені очі виглядали темнішими, ніж зазвичай, під ними залягли тіні від безсонної ночі, але в погляді більше не було сліз. З'явилася затята, сувора рішучість.

Вона зрозуміла одну просту річ: залишатися слабкою й беззахисною у цій фортеці означає добровільно віддати себе на поїдання Айві. Якщо Дамен бачить у ній лише ворога, вона більше не буде намагатися заслужити його прихильність чи виправдовуватися.

Вікі вмилася холодною водою, розчесала довге русяве волосся і одягла сукню з цупкої темно-смарагдової тканини, яка підкреслювала її стан та виразні вигини фігури. Вона випростала спину й опустила дверну ручку.

Шлях до головної зали пролягав через високі галереї. Фортеця герцога Восса тільки прокидалася: вартові мінялися на постах, слуги розпалювали каміни, а з нижніх рівнів доносилися глухі звуки замкового життя. Вікі йшла з високо піднятою головою, відчуваючи на собі оцінюючі й холодні погляди челяді.

Вона ще не знала, що чекає на неї внизу, але була впевнена в одному — гра, яку затіяла Айві, тільки починається, і більше дівчина не дозволить витирати об себе ноги.

Сходи до головної зали здавалися нескінченними. Кожен крок відлунював у високих кам'яних зведеннях, сповіщаючи увесь замок про появу небажаної герцогині.

Коли Вікі штовхнула важкі дубові двері їдальні, розмова за довгим горіховим столом миттєво затихла.

У голові столу сидів Дамен. Без обладунків, у суворій темно-бордовій камзолі зі срібним гаптуванням, він виглядав ще більш статурним і загрозливим. Каштанове волосся було акуратно зачесане назад, а зелені очі, коли вони зустрілися з її поглядом, знову обпалили сухим, морозяним холодом.

Праворуч від нього сиділа Айві. Вона була вдягнена у сукню ніжно-блакитного кольору, яка бездоганно відтіняла її біляве волосся та блакитні очі. На її зап’ясті білів акуратний пов'язка з чистої тканини — хитра відмітка "травми", яку вона нібито отримала вчора. Побачивши Вікі, Айви ледве помітно здригнулася, опустила очі й невинно притулилася плечем до Дамена, шукаючи "захисту".

Дамен миттєво обхопив її долоню своєю великою мозолястою рукою.

— Ти спізнилася, Вікі, — пролунав сухий, глибокий голос герцога. Він навіть не вказав їй на її місце на іншому кінці столу, натякаючи, що її присутність тут небажана.

— У моїй кімнаті було надто багато бруду, довелося витратити час, щоб змити його, — спокійно й карбувально відповіла Вікі, не зводячи очей із Айві.

Заява прозвучала двозначно, і блондинка на секунду стиснула губи, але миттєво відновила свій спокійний, скривджений вираз.

— Тобі варто бути обачнішою зі своїми словами і своїми діями, — тихо мовив Дамен, і в його тоні прослизнула сталева загроза. — Життя у моєму домі вимагає стриманості. Якщо ти не здатна контролювати свої спалахи люті, я змушений буду обмежити твоє пересування замком. Ради твоєї ж безпеки... і безпеки тих, хто тобі не під силу.

Вікі застигла. Погроза була відкритою. Чоловік, який мав бути її чоловіком і захисником, завуальовано погрожував їй домашнім арештом за злочин, якого вона не скоювала.

— Я зрозуміла тебе, герцогу, — мовила Вікі, навмисно упустивши звернення "чоловіче". — Але пам'ятай: я тут за указом Імператора. І якщо ти вирішиш зачинити мене в вежі, тобі доведеться пояснювати це вазерею в столиці.

Айві ледве чутно зітхнула, удавано шепочучи Дамену: — Дамен, любий, не треба сварок... Я просто хочу, щоб у домі був мир. Я вже майже не відчуваю болю...

Дамен кинув на Айві погляд, сповнений такої ніжності, від якої у Вікі боляче стиснулося серце. Не від любові до нього, а від гіркої несправедливості. Людина, яка виграла війну, виявилася абсолютно сліпою перед банальною жіночою фальшю.

Вікі не стала сідати за стіл. Вона розвернулася і, випроставши спину, покрокувала геть із їдальні. Їй потрібно було свіже повітря. Потрібний був простір, де немає отрути Айві й льоду Дамена.

Вона прямувала до виходу на східні балкони, ще не знаючи, що саме там, біля сходинок до тренувального двору, її життя зробить новий, фатальний поворот.

Повітря поза межами їдальні здавалося солодким і чистим. Вікі прискорила крок, прямуючи геть від розкішних покоїв, де кожна деталь тхнула фальшю, сльозами Айві та холодною суворістю Дамена.