Розділ 1: Отрута під маскою янгола

Запах олії, терпентину та сухого розчинника завжди був для Вікі єдиним справжнім прихистком. У цій величезній, непривітній фортеці герцога Восса, де кожен коридор тхнув вогким кам’яним пилом та залізом, невелика сонячна кімната на третьому поверсі залишалася її єдиною особистою територією.

Вікі застигла перед мольбертом, тримаючи в тонких пальцях тонкий пензель із соболиного волосу. На її обличчі відбивалася глибока зосередженість. У свої двадцять один рік вона вже навчилася ховати образу та біль за суворими лініями й барвистими мазками.

У великому дзеркалі в різьбленій рамі, що стояло в кутку кімнати, відображався її силует. При зрості 168 сантиметрів вона була зовсім не схожа на витончених, хворобливо-сухорлявих дам при імператорському дворі. Довге русяве волосся м'якими хвилями спадало на плечі та спину, відтіняючи світлу, порцелянову шкіру. Природа обдарувала її розкішними, спокусливими формами: виразні стегна, пишний бюст та тонка талія створювали жіночний силует, який важко було приховати навіть під закритими сукнями. Але найбільше в її зовнішності привертали увагу очі — сіро-зелені, мінливі, мов штормове море, у яких зараз застигла тиха, глибока втома.

Вона була трофеєм. Політичним подарунком.

Рік тому Великий герцог Дамен Восс — відомий у всьому імперському світі як Меч Королівства — завершив кровопролитну війну. Він був утіленням суворої чоловічої краси: високий, статурний, із широкими плечима, загартованими в сотнях битв, каштановим волоссям і гострими, мов лезо, зеленими очима на світлому обличчі. Коли він повернувся до столиці, Триумфальна арка майоріла стягами, а люди кидали йому під ноги квіти. Проте нагорода, яку підготував для нього Імператор, виявилася для герцога найгіршим покаранням.

Імператор устроїв цей брак, скріпивши політичним союзом двох впливових родин. Але Дамен ненавидів кожен день цього примусового шлюбу. Він ненавидів Вікі, тому що його серце вже давно належало іншій.

Важкі дубові двері відчинилися без стуку. Впевнені кроки на підборах відлунили від паркету.

— Ох, Вікі... Ти все ще порпаєшся в цих брудних фарбах? — пролунав солодкий, дразливий голос.

До кімнати зайшла Айві. Вона була високою, худорлявою блондинкою з блакитними очима, які на публіці сяяли дитячою невинністю. Її струнка фігура без явних пишних форм здавалася місцевим аристократам ідеалом витонченості. Але зараз, коли поруч не було свідків, у її погляді читалася лише отруйна зверхність. Айві була жінкою, яку Дамен вибрав сам. Та, за чию прихильність він змагався всіма можливими способами, що не потребували меча, поки імператорський указ не змусив його ввести в дім іншу. І вона не упускала жодної нагоди нагадати Вікі, хто тут справжня господарка його серця.

— Я зайнята, Айві. Зачини двері з того боку, — холодно відповіла Вікі, не повертаючись до гості й намагаючись тримати руки рівно. Вона працювала над цим пейзажем понад тиждень, вимальовуючи кожен промінь заходячого сонця.

— Зачини двері? Кому, тобі? — Айві тихо засміялася, підходячи ближче. Її шовкова сукня шелестіла при кожному кроці. — Ти справді думаєш, що маєш право мені наказувати? Ти тут ніхто, Вікі. Просто бездушний трофей, який Дамен змушений терпіти у своєму домі. Ти б бачила, як він здригається кожного разу, коли просто бачить тебе в коридорі. Він гидує навіть торкатися тебе.

Вікі стиснула пензель так, що збіліли суглоби. Вона заплющила очі на секунду, намагаючись проігнорувати отруту, яка щодня лилася з вуст цієї жінки.

— Іди геть, — крізь зуби мовила Вікі.

— Я просто хочу допомогти тобі з картиною. Ти ж робиш усе таким похмурим, як і ти сама, — Айві з огидною, насмішкуватою посмішкою простягнула руку до палітри, вихопила найширший пензель і густо вмочила його в темно-коричневий, майже чорний пігмент.

— Не чіпай! Вона ще сира! — застерегла Вікі, здригнувшись усім тілом.

— Ой, та облиш, — з фальшивим смішком Айві зробила крок вперед і з силою накреслила густу, брудну смугу просто по центру полотна, перекреслюючи дні ретельної, кропіткої праці. На її губах заграла торжествуюча посмішка. — Ой. Яка прикрість. Мабуть, тепер це сміття.

Усередині Вікі щось тріснуло. Рік знущань, фальші, мовчазної зневаги та безперервного приниження вибухнули гарячою хвилею сліпого гніву.

— Ти... дрянь! — відчайдушний крик вирвався з її грудей.

Не думаючи про наслідки, керуючись лише інстинктом, Вікі різко й з усієї сили штовхнула Айві геть від мольберта. Штовшок вийшов набагато сильнішим, ніж вона розраховувала.

Айві похитнулася на високих підборах, боляче зачепилася стегном за край дубового столу і впала на підлогу. Але в ту саму секунду, почувши швидкі, важкі кроки в коридорі, її вираз обличчя миттєво змінився. Насмішка зникла, мов її й не було. Очі наповнилися сльозами, а губи затремтіли від удаваного страху й болю. Вона згорнулася на підлозі, обхопивши себе руками, мов беззахисна жертва.

Важкі двері розпахнулися.

На порозі виріс Дамен. Його висока, кремезна фігура на мить закрила собою все світло з коридору. Першим ділом його зелені очі знайшли Айві. Він миттєво кинувся до неї, обережно підхопив на руки, оглядаючи й перевіряючи, чи вона не неушкоджена.

— Дамен... Вона... я просто хотіла похвалити її картину, а вона... — заглипала Айві, ховаючи обличчя на його широких грудях і тихо, жалісно ридаючи.

Дамен повільно звів очі на Вікі. Тепло й турбота зникли з його обличчя за частку секунди, наче хтось видер пробку із посудини. На його чолі залягла глибока складка, а зелені очі перетворилися на два шматки льоду, сповнені чистої, відкритої ненависті.

— Що ти тепер натворила? — пролунав його голос.

Він прозвучав тихо. Здавлено. Це була та жахлива, абсолютна тиша, якої солдати вчаться на полі бою за мить до того, як завдати смертельного удару.

Він пройшов повз Вікі, навіть не зачепивши її поглядом, ніби вона була лише брудом під його ногами. Дамен плавно присів біля Айві, дбайливо поклав свою широку, мозолясту долоню їй на плече й почав шепотіти їй щось м'яке та ніжне — слова, яких Вікі не чула від нього жодного разу за весь рік їхнього шлюбу.