Намалюй мені радість

Що ж тут думать, що тужити,

Що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, 

Нині страх, а завтра — біль...

Іван Франко, «Човен».

                               ***

Я завжди ріс старанним і слухняним хлопчиком. З трьох рочків допомагав матусі, стежив за сестричками, у вільний час дуже полюбляв малювати. Малюю все, що бачу: корову Марту з великими очима, тата з сапою, якого я роблю трохи вищим, ніж він є насправді, і наш будинок, де вікна завжди трохи нахилені, бо мама каже, що так вони краще слухають пісні.

Рано-вранці я бігаю до криниці й ношу мамі воду — роблю це гордо, ніби несу чашу для короля. Вона мені усміхається й іноді дозволяє малювати на стіні біля печі маленького зайчика. Я люблю креслити кольоровими вугіллями. Коли сумно, я домальовую сонце — ми з сестричками віримо, що якщо його багато малювати, то воно прийде й справді прийде, бо сонечко рідко навідується до нас, і я бачу лиш похмуре небо. Але й небо, то добре!

Я дуже люблю свою родину! Маму, тата, сестричок і брата. Інколи тато виходить і не повертається довго-довго. Оленка каже, що він поїхав у велике місто Харків. Я думав, що Харків — це просто дуже-дуже велика хата з чималою купкою людей у ній... Еге ж дивно? А от раніше я й справді так думав, і малював Харків саме так, коли малий був. Та зараз я вже дорослий! Мені мама так і каже — «Ти, Петрику, вже дорослий хлопчик...» ну і ще там щось про мої обов'язки...

Семен, мій братик, був найстаршою дитиною в сім'ї. Він умів лагодити віз, робити з соломи човники і завжди знаходив час, щоб погратися зі мною та подивитися на мої малюнки. Але одного ранку до нашої хати прийшли люди в темних пальтах і з паперами. Я дав їм таку назву «люди з паперами». Тато дивився на них довго й серйозно, а у мами по обличчю покотилися сльози. Я тоді дуже злякався, але Семен тільки підморгнув мені й сказав: «Петрику, не бійся, я скоро повернуся». Він обійняв нас усіх, щось сказав мамі, і пішов з ними.

Потім у хаті стало по-іншому. Тато геть перестав всміхатися, мама довго стояла біля вікна й дивилася на дорогу. Сусіди стали весь час шепотітися про щось на подвір'ї, та коли я до них наближався, то мені казали аби я «не грів вуха». 

Я малював братика на кожному клаптику паперу. Я дуже люблю свого братика, і дуже за ним сумую. Коли я питаю маму, де він, вона гладить мою голову й каже: «Він далеко, синку». Коли ж я у відповідь питаю «Де ж він є?» — я бачу сльози у її очах. І більше я про нього не питаю, бо не хочу, щоб мама плакала.

Оленка — моя молодша сестричка, — часто приносить мені свої маленькі скарби: ґудзики, шматочки кольорового скла, що ми називаємо «сонячні крихти». Вона любить, коли я малюю їй принцес з великими коронами. У мене є ще одна сестричка, вони з Оленкою близнючки — Іринка. Вона тихіша, любить слухати мамині пісні й вигадує власні цікаві історії, каже що у майбутньому дуже хотіла би стати письменницею. Якщо ви не знали, письменники це ті, хто пише вигадує й різні історії, як Іринка.

Мою маму звати Тамара, вона дуже-дуже гарно співає. Одного разу, коли я побачив, що мама зажурилася, я хотів підняти їй настрій. Тому й запитав «Що мені тобі намалювати?», а вона відповіла «Намалюй мені радість». Я й намалював: портрет мами з її яскравою посмішкою, з якою вона була ще гарнішою!

Та останнім часом наше життя змінилося. До нас знову приходили якісь люди, казали «Чего это вы, граждане, хлеб государству не даёте?». Я тоді дуже злякався, бо у них була зброя. Не намальована, а справжня. Я впізнав її, бо дідусь розповідав, як він на війні мав таку саму зброю!

Й хоч якби мені не було лячно саму, я пригорнув до себе сестричок і намагався їх заспокоїти. Я не знаю , чому саме ті люди приходили, і чому вони забирали в нас їжу, але з того дня наше життя дуже змінилося.

На вулиці ставало все прохолодніше. Мама часто сидить біля печі й дивиться на порожню миску, а іноді й зовсім плаче, особливо коли до неї підходять сестрички з тим самим питанням:

— Матінко, їстоньки хочу! Їстоньки!

На ці слова вона майже завжди плаче. Тому хоч я теж дуже-дуже їсти хочу, та не підходжу до мами й не кажу про це, аби знову її не засмутити. Я підбадьорюю її, як можу, та сама мама нічого не каже, тільки мовчки пригортає мене до себе.

Раніше, коли вранці запах хліба приходив у наш двір, я бігав першим до столу. Тепер я кладу руку на живіт і відчуваю, як він бурчить, ніби маленький звір, що просить їсти. Біль у животі — це як коли в кишені немає камінця, який я люблю носити з собою: порожньо й трохи боляче.

Їжі в нас майже не було. Але коли в нас з'являлося хоч щось їстівне, то мама з татом віддавали все мені із сестричками.

Батьки не пускають мене на вулицю. «Там небезпечно», — каже мама, і її заплакані очі знову спалахують занепокоєнням. Я дивлюся у двір через щілину в воротах і бачу тільки порожні лавки. Колись ми з сусідськими дітьми гралися до вечора, і мама кликала нас додому тільки тоді, коли зорі вже падали. Мене не можна було додому загнати, от як я любив гратися!

Оленка теж дуже любила гратися, але тепер вона теж майже не виходить з хати. Іноді вона приносить мені маленькі «сонячні дари» — кольорові скельця, які ми колись називали скарбами.

Дні стали такими тонкими, ніби хтось розрізав їх на шматочки й розклав по полицях. Одного разу тато прийщов додому мовчазний і дав нам малесеньку скибочку хліба. Тоді ми поділили її на всіх, наче найцінніший скарб. То й справді був скарб, бо я вже давно не їв хлібу. Коли тато знову пішов по їжу, він більше не повернувся. Я більше його не бачив, ніколи.

Мама казала, що він повернеться, і я вірив. Сподівався, що тато повернеться. Я молився, благав майже кожен день, та він все не повертався... Мама все частіше сиділа біля вікна й дивилася кудись в далечінь. Вона схудла втричі, якщо не більше, як і вся моя родина. Мама більше не співала пісні, більше не всміхалася, вона просто існувала. А коли я, одного разу ввечері попросив її заспівати якусь пісню, вона заспівала мою найулюбленішу. То була її остання пісня, я більше не чув маминого голосу. Мама пішла.