Намалюй мені радість

...Що ж тут думать, що тужити,

Що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, 

Нині страх, а завтра — біль...

Іван Франко, «Човен».

                               🇺🇦

                               ***

Я завжди ріс старанним і слухняним хлопчиком. З трьох рочків допомагав матусі, стежив за сестричками, у вільний час дуже полюбляв малювати. Малюю все, що бачу: корову Марту з великими очима, тата з сапою, якого я роблю трохи вищим, ніж він є насправді, і наш будинок, де вікна завжди трохи нахилені, бо мама каже, що так вони краще слухають пісні, які вона співає.

Рано-вранці я бігаю до криниці й ношу мамі воду — роблю це гордо, ніби несу чашу для короля. Вона мені усміхається й іноді навіть дозволяє малювати на стіні біля печі маленького зайчика! Я люблю креслити кольоровими вугіллями. Коли сумно, я домальовую сонце — ми з сестричками віримо, що якщо його багато малювати, то воно й справді прийде, бо сонечко рідко навідується до нас, і я бачу лиш похмуре небо. Але й небо, то теж добре!

Я дуже-дуже люблю свою родину! Маму, тата, сестричок і братика. Інколи тато виходить і не повертається довго-довго. Оленка стиха до мене каже, що він поїхав у велике місто «Харків». Я думав, що Харків — це просто дуже-дуже велика хата з чималою купкою людей у ній... Еге ж дивно? А от раніше я й справді так думав, і малював Харків саме так, коли малий був. Та зараз я вже дорослий! Мені мама так і каже — «Ти, Петрику, вже дорослий хлопчик...» ну і ще там щось про мої обов'язки...

Семен, мій братик, був найстаршою дитинкою в нашій сім'ї. Він умів все! І я зараз не брешу, бо братик й справді все умів! І лагодити віз, і робити з соломи човники, і татові завжди допомагати! 

Окрім всього цього, братик завжди знаходив час, щоб погратися зі мною та подивитися на мої нові малюнки.

Але одного ранку дещо сталося. Я бігав коло нашої хати, бо мати звеліла мені на заважати, доки вона готує попоїсти. Я не одразу помітив, як біля нашого низенького паркану повстали якісь люди. Їх було п'ятеро: усі в темних пальтах, з кашкетами і паперами.

Коли ж до мене дійшло, що ці чоловіки з суворим обличчям нічого доброго не віщують, я спробував сховатися за кущем, але вони мене все одно помітили.

— Эй, малой! — почув я суворий чоловічій голос. — Сюда или! 

Я мовчки визирнув з-за куща і повільно підійшов до них, опустивши погляд. Серце моє невпинно закалатало. Я хоч хлопчик і сміливий, але тоді, скажу чесно, я не на жарт злякався. Не хотілось мені до них йти, але що вже й зробиш.

— Ты, малой, чьим будешь? Терещуков? — нахилився переді мною один з тих чоловіків, і тоді я нарешті по-справжньому розгледів ще одну річ — зброю.

— Так... — тихесенько відповів я.

— Мамка с папкой дома?

— Вдома... 

— А брат? — кинув на мене підозрілий погляд той.

— Теж вдома...

Після цих слів чоловік посміхнувся на всі тридцять два зуби, встав і дав якийсь наказ іншим. Потім повернувся до мене, знову нахилися, вручив зелене яблуко, що дістав з-під пальта і поплескав мене по голові, не перестаючи посміхатися.

Ці люди швидко покрокували до нашої хати. А я якийсь час стояв, ніби вкопаний, не розуміючи, що відбувається. Та почувши з хати голоси, я кинувся туди ж.

  Спочатку вони чомусь забрали нашу корову Марту, потім почали випитувати, скільки людей живе в хаті... Тато дивився на них довго й серйозно, а у мами по обличчю покотилися сльози. Я тоді дуже злякався, але Семен тільки підморгнув мені й сказав: «Петрику, не бійся, я скоро повернуся». Він обійняв нас усіх, щось сказав мамі, і пішов разом з ними. Я не знав хто вони, тому дав їм таку назву «люди з паперами».

З того моменту все стало геть по-іншому. Тато геть перестав всміхатися, мама довго стояла біля вікна й дивилася на дорогу. Сусіди стали весь час шепотітися про щось на подвір'ї, та коли я до них наближався, то мені казали аби я йшов звідси і «не грів вуха».

Мені стало дуже-дуже сумно! Я малював Семена на кожному клаптику паперу. Я дуже люблю свого братика, і дуже за ним сумую! Коли я питаю маму, де він, вона гладить мою голову й каже: «Він далеко, синку». Коли ж я у відповідь питаю своє невгамовне «Де ж він є, мамо?» — я бачу сльози у її очах. І більше я про нього не питаю, бо не хочу, щоб моя мама плакала.

Оленка — моя молодша сестричка, — часто приносить мені свої маленькі скарби: ґудзики, шматочки кольорового скла, що ми називаємо «сонячні дари». Вона любить, коли я малюю їй принцес з великими коронами. 

У мене є ще одна сестричка, вони з Оленкою близнючки, ну, тобто ті, хто дуже схожі й народилися в один день — Іринка. Вона тихіша за нашу сестричку, любить слухати мамині пісні й вигадує власні цікаві історії, каже що у майбутньому дуже хотіла би стати письменницею й писати. Якщо ви не знали, письменники це ті, хто пише вигадує й різні історії, от як Іринка.

У кожного в нашій сім'ї є та.. тала... є те, що у них дуже-дуже добре виходить! От наприклад моя мама гарно співає, і їй про це всі кажуть — і я, і сестрички, і братик, і тато, і сусіди. Та іноді я не розумію, чому більшість кличуть її «Тамарою», коли вона мама.

Одного разу, коли я побачив, що мама зажурилася, я хотів підняти їй настрій, розвеселити її якось. Тому й запитав «Що мені тобі намалювати?», а вона відповіла «Намалюй мені радість». Я й намалював: портрет мами з її яскравою посмішкою, з якою вона була ще гарнішою!

Та останнім часом наше життя змінилося ще сильніше. До нас знову приходили якісь люди, казали «Чего это вы, граждане, хлеб государству не даёте?». Й хоч якби мені не було лячно саму, я пригорнув до себе сестричок і намагався їх заспокоїти. Я не знаю, чому саме ті люди приходили, і чому вони забирали в нас їжу, але з того дня наше життя дуже змінилося.

На вулиці ставало все прохолодніше. Мама часто сидить біля печі й дивиться на порожню миску, а іноді й зовсім плаче, особливо коли до неї підходять сестрички з тим самим питанням: