Глава 10

Кіра не змогла повернутися додому. В той момент, коли вона відчула, що вихідні з Віктором були  наповнені світлом, яке вона так прагнула утримати, то зрозуміла, що не може повернутися додому, принаймні сьогодні. Тож, вона вирішила переночувати у подружки Віри.

На старій лавочці, в обіймах осінього вітру, сиділа Ольга Іванівна, мати Віри. Її очі віддзеркалювали спокій та тривогу одночасно, коли вона побачила Кіру.

"Кіро, сядь, будь ласка", сказала вона з тихим, проникливим голосом, що зберігав певний теплий відтінок.

"Щось сталося?" запитала Кіра, відчуваючи, що в повітрі є щось більше, ніж просто розмова.

"Твої батьки були тут учора", відверто відповіла Ольга, спираючись на спиці лавки. "Орест та Євгенія. Вони, мабуть, не найпривітніші люди, але все ж таки твої батьки." Кіра промовчала...

"Ти закохалася, дитино моя?" запитала Ольга, зігріваючи Кіру лагідним поглядом.

"Невже, Віра розповіла?" здивувалася Кіра.

"Ні, вона тримає твої таємниці в секреті", посміхнулася Ольга. "Але я все бачу та розумію, Кіро."

"Вони ніколи його не приймуть. Він не з нашого світу, ще й сирота. Але я справді кохаю його, чесно і дуже щиро", промовила Кіра, відчуваючи, що ці слова виходять із самого серця.

"Я тебе розумію, дитино", підтримала її Ольга. "Сьогодні ти можеш залишитися ночувати у нас, але завтра, будь ласка, повернись додому. Ти завжди вітаєшся у нашому домі, але я прошу тебе поговорити з батьками."

"Я вам дуже вдячна", сказала Кіра, обіймаючи Ольгу.

"Ну, все, йди додому. Віра вже чекає", засміялася Ольга.

Півночі Кіра та Віра насолоджувалися розмовами, розкриваючи всі дивовижні моменти їхніх вихідних з Віктором, які були наповнені магією та чудесами.

"Знаєш, Віро, я справді почуваюся поруч з ним щасливою", виголосила Кіра з відчуттям радості в голосі.

"Це просто видно на твоєму обличчі", усміхнулася Віра. "Але давай вже спати, завтра рано вставати на пари до університету."

І, поклавши край розмові, Віра заснула спокійним сном. Тим часом, Кіра ще трохи поглиблювалася у спогадах про Віктора та їхню недавню близькість у його будинку, перш ніж віддатися сну, відчуваючи себе щасливою.

Ранком подруги разом пішли до університету. Поблизу головного входу Кіра помітила Віктора. Він стояв, тримаючи великий букет квітів, і посміхався Кірі. Обнявши її, вони обмінялися поцілунками.

"Дуже скучив за тобою, Кіро", промовив Віктор, виражаючи свої почуття.

"Ми не бачились, всього лише ніч", усміхнулася Кіра, і поцілувала Віктора у ніс.

Після закінчення уроків Кіра та Віктор пішли до затишного кафе для студентів. Кожна мить була наповнена не лише радістю, але й надією на майбутнє, яке вони уявляли разом. Їхні цілунки були ніжними, мов дотик крилами метелика, а ласкаві слова та обійми викликали в серцях теплоту і впевненість у коханні.

Але раптом Віктор помітив смуток на обличчі Кіри, який будив у його серці тривогу.

"Щось трапилося?" звернувся він до неї зі злегка занепокоєним виразом.

"Батьки... вони ніколи не зрозуміють нас", промовила Кіра з важким зітханням.

"Можливо, я зможу їм пояснити... Я пообіцяю їм, що зможу забезпечити тебе, що кохаю тебе і буду старанно працювати для нашого майбутнього", запропонував Віктор, виражаючи свою відданість.

"Але вони не захочуть навіть тебе слухати", відповіла Кіра, висловлюючи свої сумніви.

Тим часом, Кіра помітила знайому автівку, водій якої чекав на неї перед кафе.

"Давай, спочатку я сама з ними спробую поговорити", вирішила Кіра, і, після ще одного ніжного поцілунку на прощання, вона вийшла з кафе, крокуючи в напрямку машини.

"Я думав, що мені доведеться вас шукати", сказав водій з певною долею здивування.

"Вези мене додому", відповіла Кіра з рішучістю у голосі.

"Як скажете, Кіро Орестівно, але я маю попередити вас, Євгенія та Орест дуже розлючені", попередив водій.

"Я це знаю", відповіла Кіра, виражаючи свою готовність до найгіршого, але з надією на краще.

Кіра крокувала до вишуканого будинку, де вже, у вітальні, сиділи її батьки, Орес та Євгенія. Вони сиділи за великим столом, обідрані вигляди відображалися в келихах з кавою, а їхні погляди спинилися на Кірі, яка ввійшла до кімнати.

"Вітаю", випромінюючи впевненість, привітала Кіра, стоячи поруч із столом, не сідаючи.

"Кіро, розкажи, будь ласка, де ти була ці три ночі? Чому ти втекла від ювілею, коли знала, що це так важливо для нас?" зі спокійним тоном запитав батько.

"Я втекла від ювілею, бо не змогла бачити всі ці позірні обличчя, що вас оточували. Ночувала я у заміському будинку з моїм хлопцем. І так, я маю хлопця, який мене кохає, і я кохаю його. Він - моє щастя, та з ним я справді щаслива. Я розповіла про нього мамі, але ви все одно його не приймете. Тому ця розмова нічого не змінить", відповіла Кіра з рішучістю.

"Як ти можеш так розмовляти з батьком?" відчула потребу в крику мати, Євгенія.

"Я просто кажу правду", відповіла Кіра з впевненістю.

"Правду? Хочеш я тобі скажу правду? Ми разом з твоїм батьком працювали двадцять років, починаючи з нуля, щоб підняти наше видавництво. Ми робили все для того, щоб у тебе було все: найкращі умови, найдорожчий одяг, найкраща освіта! Ми просили тебе бути з нами на цьому заході, який мав таке велике значення для нас. А ти втекла. Ти збивала з пантелику нас перед нашими друзями, партнерами по бізнесу. Всі тебе шукали! Який це позор! А за ким ти втекла? За своїм художником, у його бідну хатину? Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш? І заради такої дурості ти готова позбавити себе всього, на що ми працювали стільки років? Зараз, Кіра, ти під домашнім арештом. Лише університет і дім. А якщо ти ще раз вирішиш втекти, то стане ще гірше. Ти не уявляєш, на що ми здатні, щоб тебе врятувати від цього", промовила Євгенія, вбираючи в свої слова всю свою обуреність.

"Мамо, я... як ти можеш?", втративши надію, запитала Кіра.

"Краще йди в свою кімнату", промовив Орес.