Глава 8

Зранку, до садиби Злотових почали з'їжатися відомі на люди на дорогих автівках, у вишуканому одязі та зверхніми поглядами. Кіра стояла поруч з батьками та посміхалася гостям. "Якщо все вийде так, як я задумала, то вже скоро я буду в іншому місці," - думала вона, продовжуючи грати роль слухняної дочки та спадкоємиці сімейного бізнесу.

Батько Орес виступив перед гостями з промовою та подякував всім присутнім за участь, а мати Євгенія все бігала біля журналістів та фотографів та відповідала на їх запитання. Тут Євгенія покликала її. "Доню, йди сюди," - звернулася вона до Кіри.

Кіра підійшла до матері та побачила сім'ю Лаврових. Батько сімейства Артур стояв поруч зі своєю дружиною Соломією, а їх син Іван стояв трішки подалі. Вони всі були вдягнені дуже вишукано, в дорогі костюми. Мати Євгенія представила Кірі сім'ю Лаврових. Кіра посміхнулася та промовила: "Приємно познайомитись, та ми дуже раді Вас бачити на нашому ювілеї видавництва, ваша присутність честь для нас."

Тут Євгенія побачила фотографа та покликала його. "Давайте всі разом сфотографуємось," - промовила Євгенія, розпочинаючи процес створення спогадів з цього особливого дня.

Кіра усміхнулася на фотографії та стала поруч з Іваном, вирішивши розпочати розмову. "Як тобі свято?" - спитала вона.

"Все на найвищому рівні, а мені є з чим порівнювати, повір," усміхнувся Іван.

"І на яких же вечірках ти був?" здивувалася Кіра.

"Я багато де був. Я бачив Іспанію, Францію, Португалію та сонячну Італію, історичний Краків та вишукану Прагу," відповів Іван. Кіра подивилася на свою матір та впевнилася, що та відволікалася на розмову з Соломією Лавровою. Побачивши, що Кіра спілкується з Іваном, Євгенія стримано усміхнулась. "Те, що треба," подумала Кіра.

А Іван продовжив: "А яких країнах ти була, Кіра?"

"Я була лише в Польщі," стримано відповіла Кіра, але хотіла б побачити більше," усміхнулася вона й продовжила: "Моя мати надихалася італійськими садами й створила у нас нічим гірший. Хочеш подивитися?"

"Так, хочу," відповів Іван. Так Кіра повела його у сад та почала розповідати про нього, про кущі троянд, які замовляла мати Євгенія, про садівника, який допомагає втілювати всі її задуми.

Кіра відводила Івана подалі від гостей, все далі у глиб їхнього саду, та продовжувала розповідати йому історії зі свого життя, а він уважно слухав та розважав своїми історіями. Кіра подумала, що з Іваном дуже легко спілкуватися, та взагалі він дуже приємна людина. Іван викликав у Кіри відчуття довіри, хоча вона знала його менше кількох годин.

Кіра відчула, що настав відповідний момент для втілення свого задуму, тож звернулася до Івана з проханням.

"Ти тільки не ображайся на мене", промовила Кіра, звучно витягуючи кожне слово.

"За що?" Здивовано вигукнув Іван, у нього збентежено зібралися брови.

"За те, що я вчиню зараз. Розумієш, ти справді чудовий Іван. Проте він вже на мене чекає. Тож будь ласка, допоможи мені перелізти через паркан", Кіра звернулася до нього із вибачливим виразом на обличчі.

"Він справді того вартий?" з цікавістю запитав Іван, відступаючи на крок.

"Він вартий всього", відповіла Кіра, зберігаючи впевнений тон.

Іван непримиренно зігнав брови, але врешті-решт взяв Кіру на руки та допоміг їй перелізти через високий паркан.

"Дякую", сказала Кіра з вдячністю в голосі, переконливо міркуючи над кожним словом.

Вона швидко побігла до дороги, де вже чекав на неї хлопець у шоломі на мотоциклі. З розмаху вона сіла до нього, і вони понеслися у невідоме.

Віктор впевнено керував мотоциклом, а Кіра обіймала його, стискаючи тіло наперебій. В атмосфері розливалося п'янке пекуче джерело ароматів її парфумів, що навіть у шоломі Віктор відчував солодкість. Тепло її променялося на нього ззаду, поглиблюючи тепло його серця. Вона, його вибір, вона, що обрала його, Віктора, над іншими: не багатство, не престиж, а саме його, його серце, його душу.

Через годину вони прибули до його дому - світу, який належав лише йому, місцю, де знаходилися лише спогади про батьків. І коли він перетворив цей дім з руїн на пристойне житло, він вклав у це своє серце, свою душу. Колись, коли Віктор жив у дитячому будинку, він мріяв про цей дім кожної ночі. І коли нарешті вибрався з того будинку, він повернувся сюди, в цей куточок спокою, який він назвав своїм домом.

Віктор відчинив двері, а Кіра увійшла. Хоч у домі панував легкий безлад, але на стінах висіли картини Віктора - натюрморти, пейзажі, швидкі начерки. Кіра дивилася на них зачаровано, ретельно розглядаючи кожну деталь. Потім вона звернулася до Віктора:

"Чи може ти маєш якийсь одяг? Моя сукня з діамантами тут здається із іншого світу", - промовила вона, посміхаючись та притупуючи відчуття дивовижного.