Розділ другий «Суперництво або щось більше»

Дві жінки в діловому вбрані стояли біля кавової машини й чекали своє замовлення. Вони вже зробили одну філіжанку і віддали її своєму підопічному. Він тримав її в руках і сидів на дивані в кімнаті для відпочинку. Він дуже тихо подякував, це були його єдині слова. Ендрю привели сюди 15 хвилин тому Кеті й Тені вже встигли роздивитися парубка. Вони бачили перед собою хлопця віку 20-25, який був трохи зависокий, не сильно, але його 187 см були помітні, навіть коли він сидів. Але більше уваги привертало його золоте волосся. Тені була старшою, та й посаду займала важливіше ніж Кеті, але через свою доброту й пасивність у деяких справах, могло здаватися, що Кеті тут головна. Кеті у свою чергу не була злою або поганою, просто її сміливість й постійне прагнення нових обов’язків, було видно всім, і тому складалося враження певної агресії з її сторони. Вона голосно сміялась, мала знайомих у всіх відділках цієї структури. Нарешті, кавова машина справилася з еспресо для Кеті й кавою з молоком для Тені. Вони обернулися та, спробувавши свої напої, почали розмову:

— Треба викликати робота, щоби провів обслуговування.

— Так, — сказала Тені, — дуже довго щось почав робити каву.

— Я залишу заявку.

— Що там, коли «офіційна версія»?

— Текст готовий, зараз фінальна підготовка перед виходом до журналістів, — відповіла Кеті, подивившись у віртуальне меню.

— Це добре, бо ці журналюги понавидумували.

— Так, такого випадку не було на моїй пам’яті.

У Тені промайнула думка: «Що Кеті взагалі може знати?!», але тому, що сама не пам’ятала такого випадку, вона швидко заспокоїлася. Натомість, вона перевела погляд на їх гостя і промовила:

— Бідненький, це ж потрібно було так невдало потрапити в таку ситуацію, а він лише робив свою роботу.

— Так, але тій дівчині не позаздриш, приїхати в таку далечину, тільки для нещасного випадку.

— Не випадковість це!

— А що це ще може бути?

— Я чула, що знову розігруватися тендер поміж перевізників, — але Тені побачила, що Ендрю дивиться і слухає їх, тому, вона сказала до нього, — О, ти нарешті прийшов до тями? А ти пий каву, тепер усе добре. Ти молодець! Зараз із тобою поговорить детектив, і ти будеш вільний.

Ендрю сидів, акуратно вкутаним у ковдру та тримав у руках філіжанку з кавою. Вона була саме такою, як він і любив. Багато молока, вдосталь цукру, так, щоби гіркота кави взагалі не була відчутна. Він дивився на обох жінок, які стояли біля столу. Приміщення було дуже просторим, це відчутно по тому, як розходився звук. Він оглянувся та побачив, що в кімнаті було розстелене килимове покриття. Десять капсул для сну, більярд, полички з книжками, гало-телевізори та багато чого іншого наповнювало цю велику залу. На екранах показували кадри тролейбуса, але чомусь, без звуку. Він зрозумів, що він не в лікарні та, явно, не вдома.

— Я перепрошую, а як ви довідалися, що це моя улюблена кава?

— Чесно, не знаєш?

— Ні, і не підкажете мені, де я?, — після слів про детектива він думав, що зараз у поліцейскому відділку, але тамтешнє умеблювання, не мало такого вигляду.

— Ти в управлінні поліції, після цих подій, на жаль, потрібно поставити пару запитань тобі, як свідку.

— Скільки часу?

— 22:08,- промовила Тені, подивившись на екран гало-телевізора.

— Отже, пройшло дві години.— Ендрю після того що відбулось, важко орієнтуватися в часі, — А що з тією дівчиною?

— Ти про міс Джинні Хадсон?

— То була Джинні?!

— Так, з нею все добре, щоправда, вона зараз ще в лікарні, але лікарі взяли тільки для спостереження, ти вчасно прийшов на допомогу.

— Ні, я не… — договорити хлопець не зміг, як почув, що до нього звертаються.

— Містер Ендрю Спенсер, мене звати Харрісон Кук, я прошу вибачення, але нам потрібно поспілкуватися, для того, щоби повністю розібратися в тому, що трапилося.

Перед Ендрю стояв чоловік років 50-ти, він складав враження людини, яка багато чого бачила на своєму шляху й точно була у собі впевненою. І, чомусь, його вибачень по ньому самому не було видно. За те, помітно, що він далеко не звичайний патрульний і багато чого досяг завдяки старанням, ну, або він просто себе так вів, у всякому випадку, у нього не було вибору, тому Ендрю піднявся, поставив філіжанку на стіл і привітався.

— Доброго вечора, містер Кук, я розповім вам усе, що знаю.

— Добре, тоді ходімо в мій кабінет.

Містер Кук повів Ендрю до себе в кабінет. Вони вийшли з кімнати відпочинку і відразу потрапили в офісний шум — хтось говорив по телефону, хтось ходив із планшетами, хтось пив каву, а здебільшого дивилися на екрани та друкували на клавіатурах. Ендрю посміхнувся, їх спеціально посадили тут разом, щоби вони могли дивитися один за одним і за кімнатою відпочинку. Вчені зробили дослідження про офіси й сказали, що відкриті офіси працюють краще ніж коли в кожного своя маленька кімната. Напевно, цим керувалися директори поліції. Вони зайшли в ліфт і містер Кук сказав:

— Кабінет.

Поки Ендрю зрозумів, що це мовилося не до нього, а до комп’ютера, у цей час містер Кук розвернувся обличчям до Ендрю і відверто почав його розглядати. Ендрю теж не міг відірвати очі від містера Кука. Це був трохи кремезний чоловік, його лице з чіткими рисами. Волосся чорне, на лобі була пряма зморшка. З-під густих брів на Ендрю дивилися два ока, він не встиг розглянути їх колір, бо ліфт відчинив двері. Вони вийшли не в коридор, а прямо в кабінет.