Розділ перший «Даремна Робота»

Чи ви колись робили даремну або беззмістовну роботу? Ендрю міг про неї написати цілу книжку! Але найцікавіше те, що його не змушували її робити. Йому не сказав директор, та навіть не попросили. Він сам її знайшов та обрав. І це точно не був збочений спосіб себе катувати. Він пішов на цю роботу для того, щоби досягти певної цілі, але те, що праця була беззмістовною, не давало йому спокою. Це так гнітило, що він не міг думати ні про що інше.

 Одного разу, коли друг хотів його підбадьорити, він сказав: «Якщо ти пішов туди заради цілі, то чи не надає ця сама ціль змісту навіть беззмістовній роботі?». Але цей аргумент не так допомагав, як дратував його. Це однаково, що відвідувати платні лекції «Як уникати шахрайства на семінарах», ти ніби ходиш, навчаєшся, але водночас уже платиш гроші шахраям. Щось подібне відчував Ендрю, працюючи на цій роботі. Він відчував себе шахраєм, який одержує гроші задарма. Скільки вже раз обдумував ці думки Ендрю на робочому місці, і котрий раз ці філософські потуги закінчувалися його невдоволеним бурчанням. І він нікому не заважав ні своїм бурчанням, і навіть його крик незавадивби. Він міг спати на робочому місці — це не заборонялося. Він сам перевірив робочий статут і упевнився, що міг спокійно голим вчити танці доісторичних племен Африки. Крім того, статут не забороняв це робити навіть зі своїми друзями, бо це були, як-не-як, племінні танці. Він міг спати, танцювати, читати чи пригати на скакалці, головне одне — не покидати робоче місце і слухатися вказівок комп’ютера. До речі, ця електрична свинюка за три місяці так і не сказала ні слова! Три довгі місяці він мріяв, що вона щось скаже, але сьогодні, як і завжди, вона мовчала. Напевно це й добре.

Ендрю спостерігав за великими екранами, на них показували панораму міста. Зараз він проїжджав біля адміністративного району, з його високим будинками, рекламними біг-бордами й великою кількістю пішоходів. Через те, що це був діловий район міста, люди зазвичай не привертали увагу своїм вбранням. Але й тут були ті, хто хотів здивувати інших, а це досить не просто — люди багато чого бачили й дизайнерам потрібно йти на крайні заходи, або бути дійсно божевільним, заради того, щоби просто здивувати людей. А все це через домашні синтезатори, які років 20 назад стали доступні простим смертним. Тепер кожен міг накачати різного одягу з мережі, і синтезувати її вдома. Головне — мати витратні матеріали. Тепер кожен міг за допомогою спеціальної програми створити свою одежу, приміряти, зрозуміти, що вона не зручна й десь муляє, вдіти звичайний одяг і бігти, бо весь процес займає чимало часу, і не зрозуміло, що більше — прискіпливе пересування декоративних деталей у програмі або сам синтез речі. «Домашні синтезатори» були далекими нащадками 3D принтерів минулого. Ендрю подивився на свої кросівки, він сам їх спроєктував і надрукував. На розробку дійсно зручних кросівок, в нього пішло 2 місяці.

— Як добре, що залишилося ще 30 хвилин і я буду вільний! - пробурмотів Ендрю собі під ніс, поки читав список пасажирів у своєму тролейбусі. 

Це була дуже гучна назва — «мій тролейбус». Він, як водій тролейбуса, міг так казати. Але це не означало, що він був водієм, і тим паче, що то був тролейбус. Ендрю виділив час на дослідження й міг сказати, що «оце», що рухається без дротів, і, на вигляд зовні, як довга срібна гусениця, у якої постійно міняються місцями, відділяються і приєднуються нові кульки, зовсім не схожа на перші тролейбуси. Він навіть дослідив чому «оце» назвали саме так. Усе дуже просто, тому що останні 12 століть весь громадський транспорт називали як? Правильно, тролейбусами! Подейкують, що тоді обрали цю назву на честь далекого пращура всього громадського транспорту. А зараз здебільшого для людей немає різниці, як називати ту чи іншу річ.

— Ні, потрібно перемикнути увагу, на чому я зупинився? Так, список пасажирів.

Він, як водій, мав доступ до списку пасажирів та маршруту, за яким вони рухалися. Маршрут складав комп’ютер, аналізуючи заявки, які надходили через мережу. І вплинути на нього водій тролейбуса зовсім не міг. Список був дуже великий, як для звичайного вечора. Деякі імена були знайомі, але здебільшого він бачив якщо не вперше, то час від часу вони траплялися на очі. У списку його особливо цікавили прізвища людей, які нікуди не їдуть, тобто вони не обрали місце прибуття та їздили по місту, просто спостерігаючи за околицями й будинками. Місто, у якому жив Ендрю, було туристичним. Річ у тому, що в місті був музей штучного інтелекту й багато хто приїздив подивитися та поспілкуватися з незвичним співрозмовником. Усього зараз було 4 капсули, які не мали кінцевої точки призначення. Тобто вони просто їздили за більшістю пасажирів і розглядали місто. Дві капсули були зареєстровані на туристичні фірми, і тому нічого дивного в їхньому «вільному плаванні» не було. Але, крім того, було ще дві капсули, от вони були незвичні.

Перша зареєстрована на містера Тьорнера, це був вчитель історії. Хоча він не викладав у Ендрю, але той його знав, містер Тьорнер був досить відомий у їхньому місті, зазвичай через свою дивакуватість. Ендрю ніколи раніше не бачив, щоби цей вчитель просто безцільно мандрував містом, хоча, можливо, у нього ностальгічний настрій, і він вирішив розважитись у такій спосіб. А от інша капсула спричиняла досить великі підозри — вона зареєстрована на місіс Скарлетт Хадсон. Річ у тому, що це була сусідка його друга — Джорджа, і він дуже знає її, бо часто вони допомагали їй слідкувати за її дочками, а ще частіше бешкетували в неї на подвір’ї. У неї був дуже великий садок, де можна було як і поїсти плодів, так і грати в хованки, або посперечатися в спритності на гілляках дерев. Так от, місіс Хадсон точно ніколи не мандрувала без цілі. Вона мала настільки прямий характер, що про неї казали «жінка-екскаватор». Вона не зупинялися і ніби не бачила перешкод, ділила проблеми на ті, які могла вирішити або  ні. Ті, що могла, вирішувала, а якщо ні, то не звертала увагу. А її дочки часто набридали Ендрю і його другу, вони були малі й дівчатами, що мало підходило для двох моторних парубків. Але через те, що Скралетт Хадсон була жінкою з характером і вона була вдовою, то хлопці відчували певну відповідальність і брали її дочок під опіку у дворових іграх. Так от, він собі не міг навіть уявити, що місіс Хадсон буде майже 2 години просто мандрувати містом і нічого не робити. Ендрю навіть думав, що ця жінка не вміє мріяти. Хай там що, але майже дві годин блукання по місту було дуже незвично, як для такої пані, як місіс Хадсон.