Глава 3

         З Йомі-но Куні пані лисиця вибралася елементарно –  як і передбачала, через потаємний вихід. Істинно країна мертвих нагадувала звиту раковину, яку море після шторму викинуло на берег. І якщо в твердому панцирі й були дірки, то про те мало хто знав. Та й головний, широкий вхід –  як іменувала його подумки пані лисиця, –  яким користуються померлі, доступний аж ніяк не кожному. Не маючи досвідченого провідника, самотужки шлях до Серединної Країни вона ніколи не знайшла б.

          Тростяникова Рівнина тепер здавалася їй не такою, як раніше. Якщо спочатку пані Акемі була повністю впевнена в тому, що світ, в якому вона живе, – один на всіх, то наприкінці своєї довгої подорожі віра її похитнулася. Бо насправді він нагадував  риб’ячу ікру, де світи-ікринки щільно притискаються одна до одної, а прозорий мішок, в якому вони перебувають до певного часу, –  не що інше, як Рівнина Високого Неба, що обволікає їх з усіх боків. І це ще висловлюючись фігурально, для кращого усвідомлення навколишньої дійсності!

          Прийнявши смерть, бог-людина жертвує своїм творінням і прирікає його на загибель. Він позбавляє його життєпідтримуючої та натхненної субстанції, названої  душею, аби вирушити в чертоги смерті і вже там звільнитися від усього, що обтяжує його. Ікринка лопається, світ руйнується, розпадаючись на частини й перетворюючись на безсмертну Пам’ять, яку вбирають у себе інші світи, подібні до нього!

          У зв’язку із цим пані Акемі висловила пані Ама-но Дзаку своє занепокоєння: покинувши власноруч створений світ напризволяще, вона спустилася в Йомі-но Куні, щоб виконати доручення, дане государинею Неба. То що з ним стало в ту хвилину, коли вона свавільно від нього відокремилася?!

          У відповідь вона отримала гарячі запевнення в тому, що нікуди її світ не дівся і не загинув, але чекає на свого творця, аби  возз’єднатися з ним, бо зв’язок між творінням і творцем міцний, і розірвати його непросто.

          Насамкінець висловивши жительці підземелля свою вдячність, пані лисиця покинула її, залишивши після себе приємне враження. Та посміхалася і ще довго дивилася услід гості, що віддалялася.

          Але незважаючи ні на які вмовляння, полегшення пані лисиця відчула лише тоді, коли вибралася назовні – так би мовити, знову возз’єдналася зі своїм витвором. І тепер морозець покусував її за шию і за ніс не гірше придбаних за час поневірянь вошей.

          Білі cніжинки пролітали мимо, байдужі до її долі, й лише  іноді заплутувалися у волоссі неспокійними мухами. Перші кроки пані лисиця зробила невпевнено, немов мала дитина, що тільки-но вчиться ходити. Та й не дивно: під ногами у неї хрускотіла скрижаніла земля. Закинувши голову, пані Акемі вдивилася у насуплене сіре небо. Попри очікування весни, воно дихало зимою, що насувалася, або, принаймні, пізньою – дуже пізньою – осінню.

          Чи могло статися, що за той час, поки її не було, змінилися три сезони? Весна перейшла в літо, літо – в осінь, а осінь – у похмуру зиму? Після всіх незвичайних подій це не здавалося їй таким уже неможливим.

          Підібравши довгі поли брудного одягу, вона підняла одну ногу, та так і не наважилася поставити – застигла, як здивована чапля посеред неглибокого озера. Яке сумне видовище: напівживий метелик, що волочить мокрі крила серед пониклої трави! Такий нещасний, ніби холод і негода заскочили його зненацька! А трава? Чому не змінила зелений колір на жовтий і не висохла? Під тонким шаром льоду вона залишалася такою ж соковитою, якою була в середині літа. Сік застиг у її тонких венах, закарбувавши вічну юність, про яку так мріяла Дама Ама-но Дзаку. І квіти... Лугові квіти заклякли. Істинно, якщо в Йомі-но Куні Порядок був встановлений Ідзанакі-но камі, що повернувся з далеких мандрів, то тут, у Серединній Країні, його щось порушило. І лісова пані здогадувалася, що саме.

          Пропустивши крилату страждальницю під стопою, пані лисиця твердо поставила на землю ногу. Крок, крок, помах рукою. Повівши м’яким підборіддям, кіцуне відважила небесам граційний уклін. Хіба не так слід вітати явлених богів? Не бозна-яких, а тих, хто першими з’явилися парою. Адже відомо, що Ідзанакі повернувся заради своєї богині-жони і тепер може спостерігати танець спокусниці  з висоти небесної рівнини. Та й його сестра Ідзанамі-но камі більше не перебуває серед мертвих – вона залишила обитель смерті давним-давно, щоб народитися людиною. Сили повернулися до неї, і нині вона випробовує їх, тим збурюючи  світ. Не один, але багато світів! То хіба не варто порадіти її поверненню? Вшанувати так, як вшановують у храмах – ритуальним танцем? Шкода, ніхто не підігрує на флейті і не відміряє ритм постукуванням в барабани. Але заради такого випадку пані лисиця згодна танцювати без музичного супроводу, під сумне завивання вітру і потріскування льоду, який скував усе навколо.

           Однак присвячувати свій танець тільки Ідзанакі та Ідзанамі вона не збиралася. Потрібно вшанувати всіх, хто взяв участь у цій авантюрі – поверненню Ідзанамі до життя. Тих, хто обрав її, пані Акемі, для виконання такої важливої та небезпечної місії, і прорахувався! Усім їм вона відважує уклін за уклоном і обдаровує м’якою насмішкуватою усмішкою.

          Закинувши голову, лісова пані підставила гарне обличчя снігопаду: чи можна нехтувати глядачами у такий урочистий момент? Момент загибелі світу! Адже її танець заслуговує на найкращі відгуки. Ах, як давно  ніхто не висловлював їй свого захоплення! Від такого недовго й постаріти. Адже вона гідна демонструвати свою майстерність самому государю Ямато!

          На жаль, її ніхто не хвалив.

          Пані лисиця застигла в прегарній позі: чом би їй, і справді, не здобути похвали імператора? Вона прожила так довго, а при дворі ніколи не бувала. Тим більше, що побачитися з ним їй тепер ніщо не завадить – повернувши собі своє, вона легко прослизне в його сон, тільки-но він засне. Заворожить танцем і  занурить в сонну млість, в якій він перебуватиме допоки світ навколо не зникне остаточно. Цей чоловік – нащадок самої Аматерасу-оо-мікамі – помре уві сні.