Глава 18

              Місяць на нічному небі повнів, і государиня суворо наказала собі зберігати спокій. Дослідів своїх не облишила, і в купальні бувала кілька разів на день. Незважаючи на вогкість і негусті тумани, що сунули з морського узбережжя, розпалювала жаровню під великою діжкою сама, часто виправдовуючись тим, що, живучи в храмі, навчилася цій нехитрій справі і тепер не потребує нічиєї допомоги. Оточуючі так міркували: государиня навмисно повертається думками в легке і безтурботне минуле, намагаючись уникнути насущних проблем і якомога довше не згадувати про них.

               Опинившись далеко від рідного дому та від близьких, придворні дами сумували. На щастя, їхній спосіб життя у Вишневому палаці був скромний і великих змін, живучи у похідних наметах, вони не відчували.

               «З чого ще черпати сили, якщо не з безтурботного дитинства, з найприємніших і найщасливіших спогадів, якщо майбутнє таке темне і не віщує нічого доброго? – виправдовували вони імператрицю. – Усі наші зусилля марні! І, напевно, для нас немає жодної надії, – висловлювали вони невтішні прогнози. – Але Її Величність… Якщо відкинути її приналежність до божественного роду самої Аматерасу-оо-мікамі та повноваження, якими її наділив покійний чоловік, поставивши на найвищий пост, вона – звичайна юнка. І поводиться відповідно. Сумно усвідомлювати, але приїзд сюди – лише її  примха…».

               «Час минає безповоротно… Жодна мить не повториться. То навіщо затьмарювати його залишки тяжким очікуванням? Чи не краще скористатися порадою Його Світлості і повернутися в Асукакьо? Тим більше він нагадує государині про це щоразу, як вони бачаться. Яка користь від нашої присутності тут?  – питали інші. – Можливо, багато хто з нас ще встигне постригтися в черниці, якої б віри вони не були – старої чи нової. Певно,  боги визнають такий вчинок боговгодним і праведним, і пошлють нашим батькам та чоловікам перемогу. Після приємного життя у палаці, сповненого задоволеннями, ми готові животіти в забутті і злиднях, як це роблять багато інших ченців, аби небесні покровителі гарантували перемогу».

               – Бідолашна, бідолашна Юміко, – співчутливо усміхнулася Намі. – Тобі доводиться переказувати мені думки жінок, видаючи їх за чутки, якими повниться двір. На власне нещастя я вмію відрізнити порожні балачки від прохання, яке моїм придворним не вистачає сміливості висловити, – і гірко зітхаючи, продовжила: – Зізнаюся, і мені тут тяжко. Але якби весь двір повернувся до Асукакьо, мені теж треба було б вертатися. Так уже вийшло, що все проти мене і нема де шукати союзника.

               Намі двір не відпускала. Щовечора, коли на нічне небо випливав місяць, вона виходила з намету, виймала з волосся шпильку і вимірювала ширину небесного світила, чим викликала чимале здивування жінок, які їй прислуговували. І чим більше місяць худнув, тим зосередженішою ставала юна государиня. В останні дні місяця  вона досягла такої внутрішньої зібраності, що не відволікалася ні на розмови, ні на вітання, практично весь день пропадаючи в купальні.

               Характер її змінився, вона заспокоїлася, і всі вважали, що це сталося завдяки деревним смолам, деякі з яких здатні занурити людину у відчужений стан розуму і навіть викликати звикання.

               Та одного дня після чергового зняття мірки Намі-но хіме раптом сильно розхвилювалася  і веліла покликати пана командувача Лівим крилом імператорської гвардії.

               – Кріпися, Мікото-кун, – заговорила вона з ним у півголоса, як зазвичай спілкувалася з тими, з ким близько приятелювала, – чекати лишилося недовго.

               – Боги нашепотіли тобі це уві сні? – усміхнувся він.

               – Хочеш вір, хочеш – ні, а час, коли вороги пристануть до наших берегів, настав! Завтра, ще до того, як ранок почне сіріти, непомітно виведи за табір чотирьох осідланих коней і чекай мене за  пагорбом – з височини за ним єдиним не видно, що відбувається. Нана тобі допоможе. І захопи вишитий прапор.

               Обличчя сина Лівого Міністра посерйознішало.

               – Чи не думаєш ти, «хвилько», скакати до самого моря на цих конях?

               – Саме так я і збираюся зробити. Пан Сога не поведе основні сили до берега, а відсуне їх подалі на сушу. Так зручніше йому боронитися. А ми зустрінемо ворогів біля самого берега. Ти поскачеш уперед із розгорнутим прапором, щоб нас ненароком не розстріляли лучники, які там на сторожі стоять, а я – за тобою. Юміко і Нана поїдуть за нами, везучи довгий спис – він мені знадобиться, коли загарбники підійдуть зовсім близько, щоб висадитися на сушу.

               Але замість очікуваного захоплення погляд Мікото виражав занепокоєння.

               – Великі боги, – прошепотів у відповідь він. – Невже це я, розмовляючи там, біля озера, вселив у твоє серце самогубну надію?

               – Навпаки, я ніколи не була така впевнена в тому, що збираюся зробити, – швидко відповіла вона.

               – І що то буде?!

               – Уподібнюся до Ідзанамі і стану бовтати воду, поки на її поверхню не спливе пісок. А коли це станеться, кораблі супротивника опиняться на суші,  й їхні генерали розгубляться. Вони не знатимуть, що робити і як боротися зі стихією. Задумай вони висадитися, заплутаються у прибережних водоростях і загрузнуть у піску, – голос государині стих. – Хіба не так вчинила пані Дзінгу перед тим, як наслала на своїх ворогів воду, і вони захлинулися? Хоча, можливо, це просто стара легенда, в якій немає жодного слова правди…, – пробурмотіла вона.

               Неввічливо відвернувшись від співрозмовника, Намі простягла руку до червоної стрічки, що оперізувала шию, і запустила під неї тонкі пальці. Намацавши шрам, що ледь згладився, вона поскребла по ньому нігтем.

               – Краще так, ніж здатися, – зітхнула вона. – Зроби, як я прошу… А про те, що буде зі мною – не думай. Я, як і раніше, належу до божественної сім’ї і боги бережуть мене. А ще покійний окімі дивиться з небес і наставляє, як може. В Асукакьо мене зустрінуть урочисто, коли все закінчиться. Тебе має зігрівати думка, що й ти докладеш до перемоги зусиль.