Глава 17

               Наступні тижні тяглися у тяжкому, тривожному очікуванні. Танські кораблі от-от мали причалити до берегів Ямато і завдати першого удару.

               На восьмий день місяця кісарагі –  другого за місячним календарем і такого, що знаменує середину весни,  –  у палаці стався переполох. Слуга з Палацу Тисячі Дзвіночків, який провітрював і чистив церемоніальний одяг Його Світлості, виявив на розмальованій підкладці нерівну темну пляму кольору засохлої крові. На перший погляд, нічого особливого в цьому не було – пліснявий гриб оселився серед волокон і з часом засох, залишивши після себе неприємний затхлий запах і слід, якого важко позбутися. Але чутка про цю подію розлетілася миттєво і дійшла до самої государині. Охоплені забобонним страхом і поганими передчуттями, слуги шепотілися по кутках і переказували цю історію кожен раз із новими подробицями.

               Намі-но хіме побажала глянути на зіпсований одяг особисто.

               Кімоно принесли по обіді. Воно являло собою зразок скромності та гарного смаку, не маючи із зовнішнього боку інших прикрас, окрім маленьких гербів, розкиданих по рукавах та спині. Підкладка була зроблена з рівно фарбованого чорного шовку. На її темній поверхні яскраво виділявся хижий тигр. На його кошлатій морді справді розпливлася коричнева пляма, обливаючи пащу і стікаючи на груди. Загальний вигляд був неприємний: немов з ікластого рота звисали закривавлені шматки плоті, вирваної з тіла жертви.

               Надивившись вдосталь, государиня веліла: «Приберіть і почистіть як слід». Слугам і царедворцям наказала не хвилюватися, бо нічого страшного в псуванні тканини не побачила. Чутки стихли, пристрасті вляглися.

               Як виявилося, нічого недоброго пляма не знаменувала. Наступного дня з військової фортеці на узбережжі затоки Вакаса прибув гонець і повідомив, що ворожа армія спробувала висадитися на  берег, але це їй не вдалося. Лучники зупинили нападників, обрушивши на них град стріл.

               Усі зітхнули з полегшенням. Тигр здобув першу здобич, проливши її кров.

               Тим часом настрій государині не покращався – вона мало їла і мало спала, перебуваючи у відчуженій задумі…

               …Коропи вперто лізли вгору. Прозорі цівки ляпали їх по округлих мордах і розбивалися об тверді лоби і спини. Государиня сиділа поруч із маленьким водоспадом і вслухалася у хлюпання  води. Метушлива і неспокійна Юміко отиралася поруч, то розкриваючи, то складаючи велике віяло. Якийсь час вона перебирала шовкові перетинки між тонкими дерев’яними спицями, але і це заняття їй скоро набридло. Простеживши за поглядом імператриці, дівчина промовила тихо, більше для того, щоб розважити себе, ніж її:

               –  Яка різниця, де плавати коропам – у воді чи  на небі? Небо – те саме море, де замість коралових рифів білі хмари. Навіщо їм ставати драконами?

               –  Справді, навіщо? –  замислено запитала Намі.

               Зрадівши тому, що государиня не проти підтримати розмову, Юміко відклала віяло вбік:

               – Я майже не чула про драконів, які живуть на небі. Кажуть, таких багато водиться у землі Тан. Усі знають: більшість зміїв живуть у воді. Чому так, Ваша Величносте? Може, були такі коропи, які все життя плавали серед хмар, а прагнули впасти вниз, щоб жити в морі? Чи могло так статися?

               Зацікавившись, Намі-но хіме глянула на служницю.

               –  Ти, правда, думаєш, що хтось, хто мешкав раніше на Рівнині Високого Неба, побажав спуститися вниз?

               –  Він міг просто впасти. Спуститися не з власної волі, – припустила дівчина. –  Небесний короп звалився з неба і потрапив у море. Так він став морським драконом. Обжився і не захотів повертатись назад. Або не зміг повернутися. Хіба таке неможливе?

               Государиня задумалася. Чому неможливо? Слова Юміко здалися їй не позбавленими сенсу.

               –  Така істота має володіти чималою силою тут, у Серединній Країні, – припустила Намі.

               –  Всі морські дракони можуть творити чудеса, –  підтвердила Юміко. – Вони – чарівні істоти.

               Думки государині потяглися до Повелителя-Дракона, ошуканого хитромудрою імператрицею Дзінгу. А потім і зовсім до матері Ямато, яку бачила уві сні. Як-бо вона їй представилася? Ідзанамі. Ім’я ніби впало з Небес і втрапило прямісінько в рот. Та так і приклеїлося до язика, наче було її власним.

               –  Ідзанамі, – виразно промовила дочка Ямато. А потім проказала по складам: – Ід-за-на-мі.

               Виходить, ім’я богині співзвучне з її власним. Чи має воно чарівну силу – ось у чому питання. Чи єдина від нього вигода – здатність переконувати? Уві сні Намі переконала імператрицю Дзінгу віддати їй морський Скарб. Назвись вона Ідзанамі раніше, може, і король тенгу поступився б їй. Воїстину ім’я мертвої богині приховувало у собі магічну силу.

               Вітер накидав на рівну гладь водоспаду, куди стікали галасливі струмки, багато сміття. Засунувши в холодну воду палець, Намі скаламутила її так, як це робила Ідзанамі, сидячи на білому піску Оногородзіма. Порошинки закружляли, підхоплені потоком, але незабаром кружляння сповільнилося, і вони завмерли на поверхні. Намі спробувала ще раз і ще – усе безуспішно.

               Юміко подала государині хустку, і та промокнула мокрі пальці.

               –  Нічого не виходить, Юміко, –  поскаржилася вона служниці.

               –  Чого бажає Ваша Величність?

               – Панувати над стихіями. Я назвалася Ідзанамі, а вода не слухається мене.

               – Може, ви назвалися надто тихо? Спробуйте голосніше, –  відбігла подалі і, притуливши долоні до рота, прокричала: – Ідзанамі!

               Порив вітру, що знявся, прокотив низько над землею хмару пилу і обдав ним дівчину.

               –  Ідзанамі! – голосно повторила вона.