Глава 16

               Прикро повертатися ні з чим. Але нічого не вдієш. Додому государиня вернулася  пригніченою, але на себе не нарікала. Ніяк не могла збагнути –  чого домагався від неї король тенгу?

               Ім’я є у кожної людини –  це річ зрозуміла. Бувало, через певні обставини – сприятливі чи несприятливі – людина змінює його. Сама государиня з деяких пір до свого імені додавала «хіме», що означає «дочка Сонця». З того часу до неї почали звертатися шанобливо, облагородивши колишнє прізвисько і надавши йому блиску. Більше вона не була просто «хвилькою», але називалася Намі-но хіме.

               То чого ж хотів від неї гірський король? Невже того, щоб вона назвалася так, як називали її колись? Походячи з самих низів, іншого ім’я вона не мала... І де визначив їй місце? Мабуть, там, куди вона й прямувала – у Вишневому палаці. Правду кажуть, тенгу – великі спритники і здатні заплутати людину, аби та остаточно загрузла у сумнівах…

               Намисто та зеркало Намі залишила у храмі, а меч забрала з собою. Досить йому лежати без діла! Пану Сога передала  його за великого скупчення народу у Великому тронному залі, яким користувалася надзвичайно рідко – тільки у найважливіших та урочистих випадках. При цьому сказала, тримаючись з великою гідністю:

               –  Колись великий бог Сусаноо-но мікото спустився в країну Ідзумо і почув ридання старого та старої. Старого того звали Асінадзуті, а дружину його – Тенадзуті. Вони сумували за єдиною донькою Кусінада-хіме, яка ще доти залишалася живою. Інших її сестер пожер восьмиголовий змій Ямата-но ороті. З чудовиськом не можно було дати ради, допоки брат самої государині Неба не заступився за пригноблених. Без жалю Сусаноо вбив дракона і витяг з його хвоста меч Кусанагі. Той самий Кусанагі-но цуругі, який пізніше Аматерасу-оо-мікамі заповідала своїм нащадкам. Вшановуючи цей завіт, я, Намі-но хіме, що Країною Великою Восьми Островів управляю, так наказую: Сога-но Ітіро, який веде свій рід від Такеуті-но-сукуне! Тобі довіряю один із трьох небесних скарбів, щоб з його допомогою ти зміг захистити нашу країну, що називається Ямато.

               Передаючи, звернула увагу на руки Великого Слуги. За минулі місяці рани на них зажили, але негарні рубці так нікуди й не щезли.

               Государиню знову пройняв сором.

               «Недобре виходить! Враховуючи минулі та майбутні заслуги цієї людини, з нею слід поводитися вкрай шанобливо. Через мене князь зазнав неможливих страждань. Можна тільки уявити, як глибоко я вражу його гідність, якщо відшукаю спосіб уподібнитися богині сонця, одноосібно Рівниною Високого Неба правлячою! Марно він буде сподіватися, що одного разу самотність набридне мені, і я шукатиму в ньому подружньої опори…».

               І знову вона поринула в думки, які в надлишку тіснилися у неї в голові.

               Чому вогонь ходить за нею по п’ятах? Нещасна пані Хоноорюмі! Вона перейнялася забобонним страхом, спостерігаючи, як пан Сога висмикував з-під государині палаючі простирадла  і гасив полум’я, що швидко розгорялося, поплескуючи по ньому долонями. На жаль, вона поверталася до цієї жахливої  картини щоразу, коли споглядала вугілля, що тліло в жаровні, і жодне ймовірне пояснення тому, що відбулося, не спадало їй на думку. Та й чи могло?     «Певно, нещодавня пожежа, яка сталася у високих покоях, мала надприродну причину, бо іншого й бути не може», – вигукувала пані розпорядниця, відсуваючись від теплої пічечки якнайдалі і підбираючи під себе пишні поли одягу.

               Справедливо помічено: варто государині задрімати, як її давній ворог прокрадався зі снів у дійсність і трощив усе, що траплялося на його шляху. Таким чином, пожежа не виникала сама собою, як могло здатися на перший погляд, а народжувалося з гарячості натури імператриці.

               «Зумій я уві сні приборкати вогонь, він ніколи не торкнувся б стін Небесного палацу! – досадувала на свою безпорадність Намі. –  В усьому винен страх, який я відчуваю перед ним. Відшукай я в собі сили його приборкати, і більше вогонь не завдасть мені шкоди. Нерозумно боятися чогось, коли страх переможений одним душевним зусиллям…»

               Але на жаль! Причина страху часто глибоко прихована всередині, і не кожному до неї дано добратися. А, діставшись, не кожен готовий скористатися всією силою переконання для того, щоб раз і назавжди впоратися з тривогами.

               «Природно боятися того, що приносить муки та смерть, – розумно розмірковувала маленька государиня. – Але вогонь має подвійну природу. Він однаково здатний завдавати страждання і блаженство. Усе залежить від поводження... ».

               Сказати правду, вона ніколи не нехтувала обережністю, вважаючи вогонь живим божеством, що колись вийшло з лона Ідзанамі-но камі. Воїстину воно відрізнялося запальною  вдачею! Було таким небезпечним для всього, створеного божественним подружжям раніше, що Великий бог-муж не роздумуючи відтяв йому голову, щоб захистити решту потомства. Вогонь і справді заслуговує на щире співчуття… Чому ж сама згадка про нього викликає здригання? Втім, будь-який неспокійний дух може залякати і змусити тремтіти.

               Роздумуючи так, вона гірко жалкувала, що не має ні душевних сил, ні іншого засобу, щоб протистояти страху, а обіцяна іскра не принесла очікуваного полегшення. Втім, тепер Намі думала про неї зовсім інакше, ніж раніше.

               Навіщо король Содзьобо з’явився перед нею, охоплений полум’ям? Чи не для того, щоб нагадати про нещасливу долю пана Ямамото? Якщо так, то обіцяне яма-бусі виконав.

Лист пана колишнього міністра – ось іскра, з якої розігралося полум’я! Й справді, важко помітити щось звичайне, на кшталт списаного тушшю клаптика паперу, коли душа живе у постійному очікуванні фантастичних явищ.

               Хоч би там як, а очікуваного не вийшло: боятися вогню государиня не перестала. Навпаки – страхи її вкоренилися, і болю та страждання вона тепер боялася ще більше!