Глава 15

              Напередодні Нового Року між государинею та Великим Слугою сталася цікава бесіда. На перший погляд, говорили про неважливе – так, від нудьги, щоб підтримати розмову.

               – Чи подобається Вашій Величності ваш новий дім – Пливучий Небесний Пліт? – поцікавився пан Сога.

               – Ваша Світлість спізнилися із розпитуванням. Я давно в ньому обжилася. Мене про те всі розпитували, коли я тільки  переїхала.

               – Тоді мені було нецікаво, – відповів Великий Слуга. – Цікаво стало тепер, коли у вас сформувалися пов’язані з ним звички.

               – Які саме?

               – Наприклад, щовечора гуляти у саду. Так мені казали.

               Щоки государині спалахнули. Правду кажуть: таємниці не приховаєш, як не намагайся.

               Намі стримано посміхнулася, погоджуючись із очевидним.

               – Проте для здоров’я корисніше це робити вранці, – завважив князь.

               – Дякую Вашій Світлісті за турботу.

               Але Великий Слуга цим не обмежився.

               – Мабуть, якби ви гуляли вранці, ви б розчарувалися побаченим. За колишньої господині Черепаший Острів занепав, а ви нічого не зробили, щоб привести його до ладу.

               – Іноді і безладдя тішить око, – відмовилася государиня. – Цієї зими випало багато снігу, він приховав усі недоліки. Нащо згадувати про це тепер і псувати собі настрій?

               – Незабаром сніг розтане, і недоліки оголяться. Що говоритимуть про вас як про господиню?

               – Мене не стануть засуджувати. Я зможу відмовитися від деяких уподобань і поводитиму себе гідно. Усі здивуються порядку, який я запроваджу.

               – Мені здається, ви гаєте час, – із сумнівом промовив Великий Слуга. – Дозволивши бур’янам розростися на Черепашому Острові, одного дня ви знайдете ваш прекрасний сад знищеним.

               – Упевнена, ви добре дбаєте про сад у Палаці Тисячі Дзвіночків.

               – Я дбаю про все, що мені довірено.

               – Свого я вам поки що не довіряла. Опікуйтеся  тим, чим володієте. Зі своїм я сама розберуся  не гірше за вас, – скривилася Намі. Але розмову запам’ятала. Бо йшлося в ній не  про садівництво, а обговорювалися основи їхнього майбутнього спільного життя.

               Про те, що Великому Слузі відомо все про її нічні пригоди, Намі не сумнівалася. Вуха його розрослися і припали до кожної стіни. Він чув усе, що відбувається у Вишневому палаці, і все знав. Чому ж раніше не висловлював незадоволення її нічними побаченнями? А лише тепер?

               І на це у неї знайшлася відповідь: нині государиня йому обіцяна, і він має право обурюватися. «Треба поводитися скромніше», – каялася вона перед собою, але зовсім відмовитися від нічних зустрічей не могла. «Яке образливе порівняння! Таке не всякому спаде на думку. Не хочеться, щоб навіть у думках когось порівнювали з бур’яном, а тим більше того, до кого відчуваєш ніжну прихильність ... », – з гіркотою думала повелителька. Втім, порівняння було не таким вже й недоречним, оскільки будь-якому сторонньому спостерігачеві її нічних забав відразу стало б зрозуміло, що і юнак, і дівчина, які бавляться разом під місяцем, однаково нагадують соковиті стебла повитиці [1]. Таких роз’єднати важко. Та й чи потрібно?

               Переказувати розмову Мікото Намі не стала. Просто передала, що пану Сога про них відомо, і що він  їх зустрічі не схвалює. Зайвий раз веліла берегти себе і всіляко виявляти своєму пану повагу, служити йому з тим самим заповзяттям, з яким служить їй. Бо на високу посаду Великого Слугу призначив колишній государ, про якого і досі згадують з трепетом.

               …Зачерпнувши жменю снігу і зліпивши  білу кулю, Намі запустила її в юнака. Крутнулася на товстому льоду і сховалася від сніжки у відповідь за кам’яною черепахою.

               – Знову схибив, Мікото! – засміялася вона. – Як же ти стріляєш з лука? Теж ніяк не поцілиш?!

               –  Якщо я поцілю, яка нагорода на мене чекає? –  відгукнувся Мікото, згрібаючи сніг у жменю.

               –  Попади хоч раз, а там вирішимо! – пирснула государиня.

               Виглянула з-за калікуватої статуї, озирнулася: нікого! Пробіглася хрустким снігом, піднялася  слизьким мостом, тримаючись за перильця, – не знайшла. Як у воду впав! Але канути тут нема куди: вода замерзла і стала твердою. Зазирнула в альтанку, знову гукнула і застигла на місці крижаною скульптурою – суцільно здивована.

               Покрутивши цікавою голівкою, Намі знову покликала:

               –  Мікото-кун, виходь! Якщо ти боїшся, що я підгледжу, де твій схов, і ти більше не зможеш у ньому ховатися, я заплющу очі, –  і замружилася. –  Бачиш?! Я не обманюю!

               Снігова куля глухо вдарилася об підшиту ватою зимову накидку. Ахнувши, государиня повалилася у високий кучугур  разом із «мисливцем».

               –  То яка нагорода? –  не випускаючи дівчинку з міцних обіймів, нагадав стрілець. Щоки його розчервонілися, і у світлі ліхтарів його добре було видно.

               Усміхнувшись, Намі впустила голову в пухнастий сніг.

               –  Пізно, пане Танако!

               –  Чому пізно?

               – Я подала список призначень на державні посади на розгляд Дадзьокан ще два тижні тому. До Нового Року його затвердять.

               –  Значить, для мене нічого не знайшлося? –  лукаво усміхнувся він.

               –  На жаль.

               –  А для батька?

               Намі підвелася. Розмова перестала бути жартівливою, і Танака-но Мікото дивився на неї впритул, чекаючи, що вона відповість.

               –  Я не можу піднести його вище, ніж це зробив Його нині покійна Величність. Твій батько посідає завидне місце. Вище за нього хіба що пан Ісігава та я сама.