Глава 14

               У тому, як принц Хосьо читав вірші, таки щось було. Він обставляв це з особливим смаком, який гріх недооцінити.

               Читання відбувалися увечорі, коли у Вишневому палаці спалахували світильники і панувала атмосфера затишку. Тонкі перегородки кімнат розсували, утворюючи великий зал, де збиралося багато людей. У центрі встановлювали трон, а довкола нього розкладали круглі подушечки для сидіння. Перед кожною ставили  низенький столик, а на нього – чашки, наповнені висушеними пелюстками хризантем. Лінощів государиня не терпіла. Сама працювала не покладаючи рук і долучала до роботи придворних дам. Багато від них не вимагалося – загортати ароматні пелюстки в шовкові хусточки і зав’язувати у вузлики. Підвішені над ліжком, вони  пречудово пахли, проганяючи смердючу вогкість і навіваючи приємні сни.

               Перед государинею також ставили стіл, але не для рукоділля. На ньому купою лежали паперові сувої, списані витонченим почерком. На кожному був написаний перший рядок якогось вірша, який потрібно було  продовжити.

               Для більшого заохочення дам і кавалерів  ділили на дві великі групи, щоб діяли вони спільно, від чого забавка перетворювалася на веселу гру. Присутні змагалися між собою, читаючи вірші власного складання. Таким чином, варто було одним згадати сніг, що випав вранці, як інші негайно підхоплювали думку, виявляючи в ньому багато прихованих принад.

               Суддею призначали юну государиню, і зазвичай вона ставилася до свого нового обов’язку з усією відповідальністю.   Але нині судити не стала. Сказала: «Сьогодні суддею мене не робіть. І якщо є на те ваше схвалення, нехай судить пані Такара». А коли всі повсідалися і змагання почалося, непомітно для інших покликала Юміко, що скромно сиділа біля дальньої стіни.

               – Ненавмисно я втрапила у безвихідь: одного разу давши слово, не виконала обіцяного, – зізналася государиня, відчуваючи збентеження. – Я бачилася з молодим паном Танака, але мимоволі. Не хотіла дивитись, а побачила.

               – Хіба ви винні? – зітхнула служниця. – За те, що трапляється з людиною проти її волі, вона відповідальності не несе.

               Проте, знайшовши у її відповіді дуже мало втіхи, Намі продовжувала мучитися. Навколишній  світ вона розуміла інакше, ніж багато її сучасників, і схильна була думати, що саме щирі бажання надають йому форми і наповнюють змістом. «Мабуть, найнерозумніші з них душа зберігає  дбайливіше за інші…», – зітхала імператриця, не наважуючись навіть припустити, чиє саме побажання – її чи молодого пана Мікото – зумовило їхню зустріч. Вона свідомо чинила опір юнаку з міркувань пристойності. Проте будучи впевненою, що в усьому винні її приховані бажання, відчувала сором і воліла  більше ніколи не говорити про те, що сталося. Але щось невловиме все ж заважало їй відпустити служницю. На жаль, та не вирізнялася проникливістю і не могла надати належної підтримки.

               – Принаймні, він такий гарний і високородний, що вас навряд чи засуджуватимуть, – белькотіла Юміко. – То чи треба опиратися, якщо сама доля…

               Готова до того, що їй докорятимуть, винуватиця ніяк не очікувала таких слів і зовсім розчулилася. Серце її заскиміло, а на очі навернулися сльози. Добре, хоч у цей момент читали щось жалісливе, і вони ні в кого не викликали подиву.  

               Маючи тонку і чутливу натуру, недовго й розплакатися.

               Сама ж государиня думала так:

               «Все у природі розвивається поступово, а якщо й завмирає на місці, то потім раптом робить несподіваний ривок. Тому, переживши вимушену паузу у стосунках, слід очікувати, що вони матимуть швидкий розвиток, – і, справді, заслухавшись чуттєвими віршами, продовжувала:  – Можливо, зустріч на морській косі й справді невипадкова. Якщо такій недалекій особі, якою є моя служниця, і тій увижається у ній присуд долі... ».

               Від таких думок обличчя її засяяло і, віднайшовши колишню рівновагу, вона відіслала Юміко геть. Місце біля государині звільнилося.

               – Досить відсиджуватися в рогозі, – звернулася Намі до пана Правого Міністра. – Пливіть сюди! Поки зграя ґелґоче, трохи побавимося на мілководді.

               –  Нащо даремно перебиратися з купини на купину і загрібати лапками? –  хитро посміхнувшись, відповів пан Фудояма, підсідаючи до Її Величності ближче. –  Так можна втомитися і канути каменем на дно...

               – Вода вас міцно тримає, – усміхнулася у відповідь государиня. –  Надумаєте втопитися, вона й тоді приб’є вас до берега. Годі нарікати! Краще розкажіть мені про те, що коїться в заростях високого осота. Ви пасетеся там щодня. Дайте і мені знати, які там місця.

               Зручно вмостившись на витертій подушці і підставивши під спину круглу жаровню, старий задоволено крякнув.

               –  На жаль, ваші побоювання справдилися, –  посерйознішала государиня. –  Багато хто стверджує, що Сабі більше не повернеться до колишньої слави. Сили наших союзників за морем знищені, й їм нема на що сподіватися…

               –  Боюся, це так, – підтвердив пан Правий Міністр.

               –  Однак я вважаю,  поки живі тамтешні государ з государинею, надія все-таки залишається. Недарма їх перевезли до Східного палацу танського владики і назвали почесними гостями.

               Старий скептично хмикнув:

               –  Цвіркун, заскочений на столі і накритий порожньою мискою, теж гість на проханому  обіді, –  проказав він. –  Ситуація вкрай складна.

               Намі насупилася.

               –  А як же спадкоємний принц Юн?

               –  Він – в’язень, як і його батьки.  Нещодавно государ Гао-цзун полював у лісі і покликав його з собою. Там принца наздогнала стріла, призначена не йому, а оленю. Прикра випадковість! Рана виявилася несмертельною. Але багато хто вірить, що вона –  не що інше, як суворе попередження вану Ийджі, аби той не опирався волі Сина Неба і зібрав біля себе всіх своїх нащадків. Коли це станеться – коли ті зберуться – їх усіх уб’ють, щоб більше не було згадки ні про Пекче, ні про Сіллу, ні про Когурьо. А замість цих трьох окремих царств постане одне Велике Трицарство.