Глава 13

               Сніг пішов на дванадцятий день десятого місяця. Перший, легкий, білий. Особливо очікуваний. Пішов увечері, ще до темноти, і вкрив землю тонким, невагомим пір’ям. Світло ліхтарів відбивалося від нього, освітлюючи доріжки у саду.

               Яка радість! Придворні дами в підшитому ватою одязі виходили одна за одною, щоб помилуватися ним. За ними бігли служниці у вицвілих синіх халатах. Всі сподівалися, що сніг простоїть до завтра, й ним можна буде милуватися зранку.

               Вийшла й государиня. Суворо наказавши садівникам нічого не прибирати і не розчищати припорошені снігом доріжки, вона веліла принести їй широку тацю.

               – Сюди! Підставляй! – звеліла Намі і потяглася до обтяжілої гілки молодої сливи. Листя на ній давно не було, зате іній обліпив на три чверті, лише знизу залишивши тонку темну смужк-«черевце».

               Пухкий, він не встиг міцно приклеїтися до дерева і  пластівцями летів униз, у послужливо підставлений посуд. Юміко, розрум’яніла від першого морозця, весело хихикала, пересуваючи круглу плоску тарілку то вліво, то вправо, поки Намі-но хіме орудувала в самій гущавині гілок, струшуючи з них сніг.

               Гірка насипалася чимала, але государині все здавалося, що назбиралося недостатньо, і треба ще.

               Багато хто очікував, що завтра снігу навалить цілі кучугури. Підсковзнутися і впасти в такий зовсім не страшно. Навіть весело. Ніхто не побоїться опинитися в незручному становищі, хоча всі сміятимуться. Жінки вийдуть милуватися першим снігом ще засвітло.

               Дівчинка загадково усміхнулася.

               Якщо таке станеться – випаде сніг – у саду буде безліч людей, і сховатися від чужих очей їм з Мікото не вдасться. Ні поговорити, ні доторкнутися рукавами… Відволікаючись на денні клопоти, увечері государиня зазвичай сумувала, не маючи можливості бачитися з юнаком частіше, ніж раз на тиждень. Та й  його раптом охоплювала незрозуміла туга. Годинами спостерігаючи, як білі сніжинки падають у чорну проталину круглого ставка і, з’єднавшись з водою, зникають у ній, він проймався печаллю, і сльози текли його щоками.

               «Все у світі хитке! – вигукував він. – І кожна щасливо прожита мить біля моєї пані схожа на прощальний покрик гусячого клину. Подивишся в небо – а він уже зник з очей. Начебто дивитися більше нема на що, а в серці поселяється гірко-солодка млість…».

               Стримувані багатьма перешкодами, вони мучилися від самотності, справедливо приписуючи душевні муки любовному неспокою, який часто обіймає людей їхнього віку.

               – Достатньо, – промовила государиня. Піднесла змерзлі пальці до губ і зігріла їх гарячим диханням.

               Юміко дивилася на неї із заздрістю. Зігрітися таким чином у неї не було жодної можливості – в руках вона тримала важку, насипану снігом тацю. Від неї руки молодшої служниці стали червоними, як варені раки.

               Обережно обійшовши  пані Нацуко і пані Саюрі, які щось щебетали одна до одної,  пані розпорядниця наблизилася до государині і зашепотіла їй так, щоб ніхто більше не чув:

               – Він прийшов. Але зустрітися зараз вам неможливо... Надто багато  свідків.

               Намі кивнула їй у відповідь.

               – Неси додому, – наказала вона Юміко.

               Втішена несподіваною нагодою погрітися біля жаровні, Юміко квапливо задріботіла у бік широких сходів.

               – Дуже добре. У мене є для вас особливе доручення, – похопилася за дурнюнею-стрілою[1] государиня, зробивши пані розпорядниці запрошувальний жест. – Виконати його потрібно якнайшвидше. Тому, будь ласка, покваптесь.

               …Далеко ходити Юміко не стала – влаштувалася біля першої-ліпшої дечки, відсунувши тацю на пристойну відстань – хто його знає, навіщо государині знадобилося стільки снігу.   Розкидавши дерев’яною лопаткою шар попелу і оголивши гаряче вугілля, дівчинка уже простягла була над ним руки, як з веранди донісся голос государині. Намі-но хіме кликала тихо, остерігаючись привернути чиюсь увагу.

               Шкодуючи, що так і не встигла зігрітися, Юміко піднялася і відірвала від підлоги важку тацю.

               Юна государиня вже влаштувалася на круглій подушці, відокремивши себе від натовпу захоплених жінок тонкою перегородкою. Пані Хоноорюмі сиділа поруч.

               – Давай-но сюди! – наказала Намі і вказала на тацю гострим підборіддям.

Граційно прийнявши з рук у руки, вона з великою обережністю піднесла її до обличчя. Після морозної прогулянки щоки Її Величності палахкотіли, а холодний дух, що низько висів над тацею, проймав їх студенцем. Мить – і дівчинка пірнула в білий намет!

               Від несподіванки обидві служниці скрикнули в один голос.

               Піднявши голову, Намі весело розсміялася – сніг обліпив її вії, а на тому місці, де раніше височіла біла гірка, залишилася велика вм’ятина. Там, у рельєфній западині, відбилося її обличчя – лілейне, зі слідами розмитої фарби.

               – Передайте молодому пану, але зробіть це потайки, – веліла вона, вручаючи тацю пані розпорядниці. – Переказувати нічого не треба.

               І обидві піднялися, залишивши здивовану Юміко там, де вона сиділа.

               Увесь сніг розтанув ще вночі. Так що вранці дивитися не  було на що.

               Карту світу насипали посеред Східної Зали, подалі від входу та протягів. Обнесли низьким бордюром і розсипали на глиняну основу різнобарвний пісок так, як це колись зробили боги, позначивши межі благословенних островів. Встелили сухим мохом долини, поклали каміння там, де належить бути горам. Про Гліцинієву гору подбали особливо – вибілили вершину та обтесали схили. Хожені шляхи позначили тертим вугіллям, ліси засторчили сухими сосновими гілками та колінчатим бамбуком. Усе відобразили з великою точністю, розділивши на провінції та відокремивши їх одну від одної тонкими кордонами. Океан і моря, що сусідили з ним, пофарбували у синювато-сірий колір, але без переливів і блиску.