Глава 11

              За два тижні государиня одужала.

       ...Намі постукала довгим нігтем по дерев’яному підлікотнику, бажаючи поквапити речницю. Якщо пані Хоноорюмі зволікатиме, день мине намарно. Тим більше,  государиня сама скликала голів управлінь, бо для того знайшлося багато приводів.

              – Прошу вас, продовжуйте, пане Накатомі, – наказала пані розпорядниця.

              Прочистивши горло, дзінгіхаку розгорнув короткий аркуш паперу.

            – Від настоятеля храму в Ікаруга мною отримано розписку. В ній значиться: одна голова та один паперовий сувій. Мається на увазі супровідний лист, –  вирішив за потрібне пояснити він. – Вищезгадані предмети доставлені та вручені в цілості, що підтверджується уповноваженими особами  від храму і від посланців Вашої Величності. Ручаюся, все зроблено згідно з останньою волею померлого.

               Государиня згідно хитнула головою. Місцем останнього спочинку пан колишній міністр обрав Храм Процвітання Закону, захований у заростях криптомерій.

               «Сповідуй він не Шлях Просвітлення, а Шлях Божественний, душа його пізнала б радісну втіху – настільки  гарно буяє там природа, – міркувала дівчинка. –  Її краса, що шириться на геть усе, здатна зворушити найчерствіше серце. І перш, ніж спуститися під землю, пан Ямамото неодмінно порадувався б новому притулку. Але на жаль! Він давно відвернувся від усього, що є істинним…»

               Як і раніше, вона цуралася гніву і відчувала до страченого лише жалість. У його поглядах на вічне їй вбачався щирий самообман. Як такому не співчувати?

               Однак і у пана Ямамото все ще залишалася надія на мирний спочинок в Йомі-но Куні, де його душа могла перебувати в повному спокої. Не знаючи, кому віддати перевагу, він кидався між старими богами і новими, що випливало з посланої ним і адресованої вбивці короткої записки. З якою повагою він відгукувався в ній про брата небесної государині! Він називав його не інакше, як Великим Предком, виявляючи тим чималу повагу. Багатьом би подумалося: «Перебуваючи на порозі вічності, пану колишньому міністру варто було б визначитися, яку віру сповідувати…». Але вся справа в тому, що таких, як він, які поєднували давно укорінені традиції з новими релігійними віяннями, було чимало.

               Одна тільки маленька государиня сумно повторювала: «Опинившись по той бік буття, він швидше за всіх нас дізнається, що є істинним»…

               Пані Хоноорюмі коротко кивнула:

               – Дякую вам. Государиня задоволена виконаною вами роботою. Пане Такенага?

               –  Завжди до послуг Її Величності.

               Голова Відомства Інспекцій Цензорів був голий, як морський вугор! Він не мав ні вій, ні брів, а чепурна чиновницька шапочка раз у раз сповзала з його лисої маківки, зобов’язуючи час від часу повертати її на місце.

               – Чому від Відомства Інспекцій Цензорів перестали надходити справи на розгляд Її Величності? Між государинею і Дандзьотай існує домовленість, згідно з якою вона сама розглядає деякі позови і ухвалює за ними рішення, аби знати потреби своїх підданих.

               Зобразивши на обличчі ввічливу усмішку, пан Такенага відповів:

               – За всієї поваги до Її Величності, Відомство Цензорів має побоювання, що імператриця не приділяє документам належної уваги. А як відомо, державні справи вимагають дбайливого ставлення.

               Насупившись, Намі гаряче зашепотіла на вухо розпорядниці.

               – Государиня цікавиться: це єдина причина, через яку їй відмовлено у розгляді справ? –  незворушно запитала та.

               Розвівши руками, пан Такенага відповів:

               –  Наскільки мені відомо, інших немає.

               –  По кожній із розглянутих справ Її Величність ухвалила рішення і приклала до нього печатку, перш ніж повернути вам. Чи вважають члени Відомства ці рішення несправедливими? Такими, що суперечать законам нашої країни чи засадам моралі?

               –  Ухвали  справедливі. Жодних нарікань немає.

               –  Чим же ви керувалися,   вирішуючи, що Її Величність у майбутньому може припускати недбалість у справах, якщо вона не робила цього раніше? – суворо запитала пані Хоноорюмі.

               –  Тільки власним досвідом, –  обурився пан голова. – Варто нам подати справи на розгляд государині, як вона повертає їх у той самий день у повному обсязі. Жодна людина – і тут мені не дадуть збрехати! – жодна людина не здатна навіть переглянути таку їх кількість за такий короткий термін. Не кажучи вже про те, щоб ухвалити щодо них правильні рішення. Виходячи з цих міркувань, ми вирішили більше не турбувати Її Величність. Її бажання служити своєму народу таке велике, що перевищує фізичні можливості. Одного дня  необережно висловивши його, Намі-но хіме може виявитися надто суворою до себе, аби розірвати цю домовленість, і надалі буде сумлінно трудитися, шкодячи своєму здоров’ю, –  перевівши подих, пан Такенага звернувся безпосередньо до імператриці: –  Ваша Величність, ми, ваші віддані слуги, не можемо допустити цього.

               Вислухавши його промову до кінця, пані Хоноорюмі запитально глянула на імператрицю.   

Простягнувши руку, Намі розкрила порожню долоню. На рожевому п’ятачку грайливо застрибали сонячні зайчики.

               –  Чи маєте ви що-небудь із собою, пане Такенага?

               Пан голова Дандзьотай розгублено поплескав себе по грудях.

               –  Лише один лист... він прийшов сьогодні вранці.

               – Ви ознайомились із ним?

               –  У мене не було можливості...

               – Передайте, – суворо наказала розпорядниця.

               Витягнувши з-за пазухи невеликий згорток, пан голова передав його служниці.

               – Вони не вірять мені, – ображено зашепотіла дівчинка. –  Вони сумніваються! А я ж лісовою бджолою тружуся день у день!