Глава 10

          – Своїм рішенням я прирекла пана Ямамото на нестерпні страждання… Аби щось інше, але вогонь! Він завдає найгірших мук! – Намі судомно стиснула змерзлі пальці. Вечір видався холодним. З похмурого небесного ока час від часу бризкали сльози. А як інакше? Невгамовний вітер раз у раз зривав з гілок листя і жбурляв їх угору. Високо злітаючи, вони муляли всевидюче око, викликаючи різі, і воно наполегливо намагалося позбутися земного сміття.

           Пані Хоноорюмі сиділа на просторій веранді, звідки у різні боки вели одразу кілька довгих галерей. Государиня раз у раз ховалась від дощу під дахом, але заходити в дім нікому не дозволяла. Стан у неї був нервозний, рухи – різкими. Та й характер зіпсувався, наче його щось змінило.

           Розпорядниця з осторогою вдивлялася в довірені їй стіни. Невже це Пливучий Небесний Пліт вселив в юну государиню таку жвавість? Воїстину, це місце змушує жінок забути своє призначення і взятися за чоловічу роботу. Так було з пані Мононобе, і це не принесло їй щастя в особистому житті. На жаль, все, про що воліли забути, загрожувало повторитися.

           Яке жахливе порівняння! І яка сумна доля чекає на Її Величність, якщо та продовжить упиратися. Тим більш  тепер, коли трапилася нагода  все повернути зовсім іншим шляхом, ніж той, який обрала собі колишня хазяйка імператорських покоїв: государиня зняла жалобну одежу. Більше її ніщо не змушує до усамітнення, і вона має право шукати собі опору.

           Якщо на небі світитиме лише сонце, зрештою воно згорить від старанності, і настане нескінченна ніч. Безмісячна ніч. Споконвічно заведено, щоб обидва світила чергували на небі, допомагаючи один одному. Сонце і місяць. Місяць і сонце, подібні до нерозлучного подружжя. Царюючи між зірок, вони перемовляються і вирішують, що для їх підданих добре, а що – погано.

           Государиня ж нудиться на самоті. І поруч з нею немає нікого, кому можна довіритися. Може, її слід підштовхнути до роздумів про це?

           –  Як можна залишатися байдужими? –  докоряла повелителька дамам. –  Хіба ви не чуєте, що я кажу? Хіба я говорю про неважливе? Навіть задумливим особам не личить виявляти неуважність! Принаймні тепер, коли немає нічого важливішого за те, що відбудеться завтра!

           Пані Хоноорюмі винувато опустила очі, але государиня продовжувала невдоволеним тоном:

           –  Усе  зло походить від байдужості! Марно сподіватися, що мої слова когось зачеплять. Раніше я вважала, що всі непорозуміння на землі трапляються від того, що між людьми мало співчуття. Його недостатньо ні серед тих, що нині живуть, ні між минулими поколіннями. Якщо ніхто не захоче записати сказане мною, як учити нащадків? Це неможливо! Вони нічого не знатимуть, крім холодної стриманості, –   глибоко зітхнувши, вона випустила пару з рота.

           Ось цей влучний час, – подумалося пані розпорядниці. Усього треба повернути настрій государині, її гнів у потрібне русло. Воїстину немає нічого важливішого, ніж турбота про майбутнє покоління. І якщо вже пов’язувати себе шлюбними узами, то неодмінно для народження спадкоємця. Багато хто скаже: «Як можна? Государиня надто юна і поки не стала на ноги», але й роки не стоять на місці.

           Розкривши рота, пані Хоноорюмі приготувалася озвучити свої думки, але ображений голос перебив її:

           –  Усім байдуже!

           Невдоволена своєю повільністю, пані розпорядниця прикрила рота рукавом. Момент був безповоротно втрачений.

           – Не треба засмучуватися. Страта державного злочинця – справа звичайна, – промовила вона. –   Хіба ви чините незаконно?

           – Іноді між законами Неба та земними виникають протиріччя.

           – Як так?

           – Сама собою смерть є наругою над життям. Хіба на Рівнині Високого Неба укладено інакше? Навмисне заподіювати її недобре, хоч це й не суперечить встановленим на землі  законам. Не засмучуватися неможливо, перебуваючи в розгубленості: як бути? Карати – погано і не карати – теж… Бо без справедливого покарання у державі не буде порядку.

           Збита з пантелику, пані Хоноорюмі часто закліпала очима. Й справді, тут є про що подумати.

           –  Якби смерть пана колишнього міністра була  легшою, певно, вона не викликала б у вас стільки жалю, – припустила розпорядниця.

          –  Але вона жахлива! – вигукнула у відчаї государиня. – Пану Правому Міністру вдалося переконати пана Ямамото покаятися. Ах, немає нічого болючішого, ніж загинути у вогні! Я й сама його боюся. Щиро кажучи, в цілому світі немає нічого, чого б я боялася більше… О, якби Його Світлість міг замістити мене на якийсь час, я була б йому безкінечно вдячна, – почувши таке, пані Хоноорюмі знову підняла на государиню погляд. Дійсно, було б непогано. Як місяць змінює сонце на небесному посту, а сонце –  місяць . – Але ж він відмовився! – поскаржилася дівчинка. – Варто хоч раз ухилитися від виконання своїх обов’язків, і багато хто прийме це за слабкість. Усе у світі взаємопов’язане! Ходять чутки, що Піднебесна імперія націлила на наших союзників за Східним морем залізний спис. Чим більше я демонструватиму твердості тут, тим більше Син Неба вагатиметься там.

           Пані Хоноорюмі спантеличено прикусила губу. «Звідки в такому доброму серці взятися стійкості, якщо й усвідомлення власної причетності – надто тяжкий тягар? Знати, государиня навмисне умовляє себе дивитися на страту». Щодо війни, чутки про неї ходять уже багато років, відштовхуючись від одного берега та приставаючи до іншого. У тому, що вона ніколи не почнеться, усі давно переконалися.

           Але Намі-но хіме залишалася невтішною. «Як же тяжко!» – зітхала вона і не знала, на кого спертися у своєму безнадійному становищі.

           З даху знову закапало.

           Будь-яка дія, підпорядкована суворому ритуалу, набуває належної урочистості. Пану колишньому міністру милостиво дозволили розлучитися з життям у саду Замилування Чистотою Струмків. Звичайно, це могло статися і в одній із просторих віталень – розсунувши паперові перегородки, її легко могли перетворити на велику аудиторію, здатну вмістити численну кількість глядачів. Але сам спосіб страти – добровільне самоспалення – передбачав дотримання  певних умов. Вогонь міг легко перекинутися на стіни, заповнюючи кімнату задушливим димом.