Глава 9

          Як і обіцяла, до Палацу Чотирьох Пір Року государиня не повернулася – стіни його були безнадійно зіпсовані та могли зашкодити здоров’ю. Оселилася у палаці Пливучий Небесний Пліт, де пані Хоноорюмі було відомо про кожен закуток більше, ніж про власні пахви. Скільки не докладала сил нова пані розпорядниця, а він все одно виглядав занехаяним. У багатьох кімнатах у повітрі танцював золотистий пил. Осідав, в’їдався в лакове покриття стін і низеньких шафок з перламутровими дверцятами і завмирав навіки.

           Все із часом набуває цього благородного нальоту.

           – Хіме-сама?

            Рафу чекав. Чекав, поки Хазяйка вляжеться і вдаватиме, що спить, лежачи з відкритими очима-колодязями. Води в них – хоч греблю гати.

           Він давно ухвалив рішення і ґрунтовно підготувався до наслідків, які обов’язково настануть. Звичайно, воно далося йому нелегко. Для цього прийшлося вчепитися в горлянку страху і міцно тримати його, не розтискаючи щелеп. Певна річ, довго так тривати не могло. Довелося шукати спосіб справлятися з ним інакше, і той невдовзі знайшовся.

           Ніщо так не живить страх, як бездіяльність. Ледарство шкодить всякому розуму, а особливо схильному до глибокодумності. Будь-яка діяльність, навпаки, виводить зі стану апатії і жене страх. Зосередження на справі завжди веде до позитивного результату, якщо не  перепрацьовувати.

           Надриватися Рафу не збирався – сили ще знадобляться.

           Спочатку навідався на господарський двір, де в землі зберігалися всі дбайливо закопані кісточки ще з того часу, коли листя тріпотіло на деревах зеленими рибками і не думало опадати. Розкидані вони були абияк, а подекуди навіть біліли з-під землі.

           Непорядок.

           Хто не вміє правильно організувати своє житло – той навряд чи зможе організувати себе. Втім, все може бути навпаки. Слабохарактерність, в якій Рафу себе викрив, цілком могла позначитися на побуті.

           Добре, що сьогодні поганим звичкам судилося покласти край.

           Виривши під старим зламаним возом велику яму, він склав туди весь чималий скарб. Колеса загрузли  в землі на добру чверть – навряд чи хтось потурбує найближчим часом. Земля під возом суха, наполовину з піском, і обсипається під лапами. Якщо скористатися схованкою скоро не вдасться, кістки гнитимуть довго.

           Далі – найскладніше. Цю справу Рафу навмисно залишив на потім, бо вважав найважливішою.

           Залишивши свій будинок, він попрямував до сусіднього, навколо якого буяла безліч цілющих трав. Там на віконній рамі примостилася вже знайома мавпа. На її шиї виднілася зав’язана вузлом мотузка, від якої за вікно тягнувся короткий повідець.

           Безумовно, недоумкувата особина. Сидить собі, смикає за шворку людськими пальцями, нічого не розуміє з того, що їй кажеш, але прислухається  уважно – ніби намагається осягнути сказане. Не розум – дзеркальна гладь! У чорних, як стиглі ягоди тута, очах відбивається цілий світ, але побачене нерозвинена свідомість перетравити неспроможна. Та й можливості розвиватись у неї немає. Мавпи в будинку пана Оонісі мінялися чи не кожні два тижні. Старі пропадали, нові посідали витерте чужим задом місце. Зовні Рафу їх не розрізняв. Тільки за запахом. Та й імен у них не було.

           Куди діваються мавпи? Тут двох думок бути не може: їхні трупи спалюють на задньому дворі.

           Раніше на таку зневагу до чужого життя Рафу заплющував очі. Хто його зна,  за які злочини їх карають? От і сам він невдовзі збирався зробити дещо таке, чому немає виправдання. Від правосуддя ховатись не збирається – покірно прийме кару. Прийме її з усією відповідальністю, притаманною розумній істоті. Адже саме усвідомлення того, що він наважився повстати проти свого пана, обтяжує вину і робить її непробачною.

           А що взяти з дурної мавпи? Вона ледве усвідомлює саму себе. Яким би не був її злочин, її розум надто слабкий, аби звинувачувати її в зловмисних підступах. Погану поведінку можна легко пояснити природними, первісними поривами, які та не може у собі стримати. Таким чином, судити нерозумне за законами розуму – неправильно й нещадно карати – теж. Тим більше смертю.

           Ну, гаразд. Це все домисли, яким немає матеріального підтвердження. А щодо справи…

           Зловчившись, пес стрибнув на закруглену віконну раму, трохи промахнувся і, проклинаючи короткі лапи, пошкріб ними по гладенькій стіні. Арештантка чемно відсунулась, поступаючись йому місцем. Вишкірилася і пронизливо скрикнула. У відповідь Рафу тихо загарчав. Незважаючи на вроджену придуркуватість, людиноподібна особина зрозуміла його з півслова – забилася в куток та так там і просиділа, поки він порався з мотузкою. Закінчивши, пес голосно гавкнув, зганяючи її з вікна.