Глава 8

      Чи було досягнуто порозуміння між государинею та Великим Слугою при ній того дня? Мабуть, що ні. Але деякі гострі ріжки у їхніх стосунках згладилися. Потім вони ще не раз зустрічалися і ввічливо розмовляли:

       – Чому такий поспіх? – питав пан Сога. – З від’їздом можна зачекати.

       – Мені треба поговорити з Його Величністю, – зізналася юна государиня. – Ви вірите у прикмети?

       – Забобонність  певною мірою властива всім людям, – розпливчасто відповів він.

       – Напередодні весілля Його Величність мені дещо подарував. Недавно ця річ загубилася. Ви знали государя довше за мене. Чи може те, що сталося, означати, що я втратила його прихильність?

       Відповідати пан Сога не поспішав.

       – Пані Сакураноко загинула незабаром після цієї прикрої події, а за нею – пані Амая. Сумна доля навряд чи омине і пана Правого Міністра.

       – Тобто ви вважаєте, що якщо подарунок повернеться, вам пощастить уникнути нових бід? Яка простодушність! – зворушився Великий Слуга.

       Намі задумливо розпустила велике шовкове віяло, демонструючи панові Сога танці сірих журавлів. Очевидного зв’язку між однією неприємною подією і нещастями, які сталися за нею,  не вбачалося. Більше того, його взагалі могло не бути. Проте будь-яка позитивна подія створила  б відповідний настрій і провістила настання змін на краще.

       – Ви маєте рацію. Нічого не змінюється на краще, якщо не докласти до цього зусиль, – відповіла вона після недовгих роздумів.

       – Ви маєте рідкісний талант пов’язувати між собою абсолютно різні події. Якщо вірити тому, що у світі немає нічого відокремленого і все в ньому взаємопов’язане, можливо, саме ця якість допомагає вам глибоко проникати в суть речей, – задумливо сказав пан Сога. – Генерал Мінамото передав мені вашу відповідь…

       Государиня чемно склала віяло, здогадуючись, що йтиметься про важливе.

       – Маю визнати, що похід на Едзо ніколи не бачився мені в такому світлі, –  скупа усмішка осяяла похмуре обличчя Його Світлості. – Якби Його Величність був живий, він віддав би вам належне. Пам’ятаю, свої  невдачі він пов’язував з тим, що його особисті амбіції не узгоджені з волею Неба. Але припустити, що вони не відповідають волі не наших, але чужих богів, навіть йому не спадало на думку.

       –  Дивно, що ця ідея не спадала вам на думку раніше. Адже й ви давно звернули з божественного Шляху, – несміливо докорила йому государиня.

       – Шлях Просвітлення та Шлях Богів ведуть до  єдиної мети, їх можна запросто поєднувати. Государ свого часу стверджував те саме. Він передрікав, що в майбутньому обидві релігії зіллються в одну і піднімуть людину на новий ступінь самосвідомості. Одна релігія стане невід’ємною частиною іншої.

       –  Але поки цього не трапилося, я охоронятиму те, що мені довірено, не зазіхаючи на більше, –  заперечила Намі.

       –  Наді мною немає чужих богів. Піді мною немає чужих земель, окрім тих, на які вкаже Ваша Величність, – пан Сога вклонився государині низько та шанобливо.

       – Ви хочете сказати, що не підете на Едзо через одне лише переконання у моїй правоті? – щиро здивувалася вона. –  Дуже дивно! Усі мої міркування з цього приводу незмінно зводяться до віри у божественне призначення та містичну силу провидіння. Пам’ятаю, ви не раз говорили окімі, що не визнаєте нічого такого.

       Подумавши, пан Сога відповів:

       –  Я говорив це в хвилину розпачу. А ви стали випадковим свідком моєї слабкості.

       –  Зневірена людина повертається до Неба, а не відвертається від нього.

       – У хвилину відчаю боги мовчать. Якщо це і є божественне провидіння, то, очевидно, воно спрямоване на те, аби людина навчилася покладатися на себе. Роздумуючи про це, я визнаю, що робив поспішні висновки.

       На це Намі нічого не відповідала. Здається, пан Сога говорив щиро, а все ж...

       –  Ваша віра наче криця, –  похвалив він.

       –  Вона істинна, –  із запалом промовила дівчинка.

       – …а ваша прихильність старим традиціям є необхідною основою національної свідомості. Все, що добре для держави, добре для мене. Розсудливість завжди буде стримувати вас, не дозволяючи вдаритися в марновірство. У цьому я переконався, –  з цими словами пан Сога ніби ненавмисне торкнувся  свого зв’язаного у тугий вузол волосся, нагадуючи про втрачену государинею річ.

       Намі гордо підняла увінчану «лілією» голівку.

       Обдарувавши пані Хоноорюмі, що була присутня при розмові, холодним поглядом, пан Сога уклав:

       –  Віддаю належне мудрості Вашої Величності. Похід на Едзо справді не на часі.

       На превелику радість государині, на тому й зголосилися.

       Наближалися щорічні поминальні дні, і зволікати з від’їздом не було жодної підстави.         «Похмура пора! –  нарікали служниці, складаючи речі государині. –  На щастя, вона триватиме недовго». Біля головних воріт зібрався численний почт, й валка поволі залишила межі палацу. Перед самим відправленням у землю вкопали довгі жердини. Вдень на них майоріли яскраві смужки тканини, а ввечері по мотузці вгору піднімали запалені ліхтарі.

       – Навіщо вони? –  дивувалася дівчинка.

       – Після смерті душа ще якийсь час відчуває розгубленість, – пояснював дзінгіхаку. – Якщо Його Величності захочеться повернутися, він легко впізнає свій дім.

       – Повернутися? Оце так…

       –  Безтілесним духом. Покинувши тіло, душа здатна подорожувати на великі відстані.

            …Пологий Пагорб зустрів їх багатоголосим пташиним співом. Висаджені  рік тому молоді сосонки підросли, наздоганяючи стрункі клени.  Пройнявшись близьким  подихом осені, густо-зелене лапате листя останніх по краях починало сохнути,  втрачаючи колір.

       Недовго постоявши біля підніжжя, Її Величність одразу ж вирушила до збудованого неподалік маленького храму. Розклала на вівтарі крихітний посуд і наповнила ритуальними підношеннями: рисом,  рибою, вареними овочами та сушеними фруктами. Суп налила з особливою обачністю – не проливши ані краплі. Небіжчика слід було пригощати тим, що подобалося йому за життя: суп государ любив. «Скільки зусиль докладено, а він залишиться неторкнутим…».