Глава 6

           Смикнувши сірим вислим вухом, Рафу підняв голову і роздув ніздрі: у повітрі пахло пташиним послідом. Значить, задуха ще протримається якийсь час. На це вказує безліч прикмет, у тому числі і шерсть, що сипиться з нього на кожному кроці. В останні дні вона взагалі стала вилізати клаптями, залишаючи на блідій шкірі лисі просвітки – явище для цієї пори року цілком природне. Щоправда, чим більше таких прогалин, тим сильніше кусає за них вечірня прохолода. От як зараз. Теплі дні ще не минули, а надто свіжий північний вітер уже наздогнав його і неприємно кудлатить на спині довгий ворс.

           Мабуть, на сьогодні достатньо.

           Пес ліниво піднявся на лапи. Зупинившись біля порогу, він дзвінко дзявкнув навздогін вітру, що проносився повз нього, і бігцем потюпав у будинок.

           ...Хазяйка була доброю, хоч і негарною. Але з цим її недоліком Рафу давно змирився. Вона відрощувала шерсть виключно на голові, і та більше ніде в неї не росла. Правда, і чесала її часто - видно, блохи дошкуляли їй не менше, ніж йому самому. Чи переймалася добра Хазяйка  власною  недосконалістю? За таких обставин будь-хто міг би відчути відразу до себе, але... ні. Звичка вдивлятися в дзеркало тяжіла над нею, і скоро  вона до себе  звикла.

           Зате від своєї зовнішності Рафу був у захваті. Перш ніж хлептати з калюжі, довго роздивлявся себе у воді. Так і є: не голова, а благородна хризантема! Біла. З чорною плямкою там, де не у квітки, але у собаки вуха. Постава горда. Хвіст... Втім, він не мав великого значення. Враховуючи те, що природа постійно прагне рівноваги, то зад і перед вона врівноважила добрецько – як голе стебло врівноважує пишну півонію. З цієї точки зору можна судити про багато речей, у тому числі і про негармонійну зовнішність Хазяйки, яка вдало компенсувалася поступливим і ласкавим характером. Звісно, не без вад: бувало, запустить руку в довгу шерсть і куйовдить загривок. Загарчиш – відпускає. Потім знову береться за своє.

           Як неприємно!

           Безцеремонність походить від недоумкуватості. Усі люди такі. Та й не одні вони. У сусідської мавпи, яка постійно сидить на прив’язі, клепок не більше. Варто було лише відволіктися, і вона вчепилася в розпатлані пасма мертвою хваткою - ледве вдалося скинути зі спини. Але думка про те, що між нею і людьми є спорідненість, запала Рафу в душу тої самої хвилини.

           Ба більше: у природі часто одне виходить з іншого. З огляду на це, мавпи цілком могли походити від людей або навпаки. Навіть якщо прямої спорідненості між ними немає, то серед предків тих та інших міг виявитися єдиний, спільний для обох. Аж надто багато в їхніх звичках схожості...

           Зазирнувши в щілину між стіною і нещільно прикритими дверима, пес зупинився. Чи варто поспішати? Вікна та двері залишать відчиненими на всю ніч.

           Влаштувавшись на твердому матраці, Хазяйка підклала під шию набитий соломою валик. З усього видно, що чекати господаря вона не стане. Та й навіщо? Останнім часом він приходив лише під ранок.

           «Так навіть краще», - справедливо розсудив пес і струснув лев’ячою гривою.

           – Рафу? – зігнувши коротку шию, Хазяйка поманила його рукою. – Де ж ти бігав, халамиднику? Ану, йди-но до мене...

           До ліжка почвалав неохоче. Обнюхавши прикриті шовковим простирадлом ноги своєї пані, скрутився калачиком і поклав на них голову. Круглі очі-намистинки уважно дивилися на жінку.

           І все-таки зв’язок є. Між людьми та мавпами. Нехай не такий очевидний, прихований у віках, але він існує. І в зовнішніх рисах проступає певна схожість.

           – Ти, мабуть, втомився, - співчутливо припустила Хазяйка.

           На це Рафу нічого не відповів. На жаль, тонкі локуції собачої мови недоступні її розумінню. Хто знає, скільки ще має збігти часу, аби між собаками і людьми було досягнуто порозуміння? Останні не обтяжували себе ретельним вивченням собак, як це робив сам Рафу щодо людей. До речі, вони багато чого втрачали.

           Рафу ліниво повів вухом. У хід його думок безцеремонно вторгалися неритмічні кроки, що долинали з вулиці. Ноги «ходак» підволікував, з кроку збивався.

           Пес насторожено підняв голову.

           Хазяйка лежала без сну і дивилася в стелю широко розплющеними очима. Його обережного руху, схоже, не помітила, кроків не чула – слух людини слабкий і часто підводить.

           На відміну від самого Рафу, Хазяїн перебував у бадьорому настрої. Тобто, у тому стані, коли попадатися під його гарячу руку нерозумно і небезпечно. Перед тим, як повернутися додому, він допізна висиджував у нечистому місці (про що правдиво свідчив разючий запах блювотних мас від підошв його взуття) і йшов додому цілком задоволеним. Ні його розгонистий сміх, ні веселий спів не віщували нічого доброго. Здоровий глузд він зазвичай залишав там, звідки ледве волочив ноги, і потому нерідко вдавався до рукоприкладства.

           Звичайно, Хазяйці діставалося найбільше. Добре, якщо вона встигала викинути його, Рафу, з кімнати та ще й прикрити тонкі двері. Інакше він ставав мовчазним свідком її страждань та власного безсилля. У такі хвилини пес задавався запитанням про доцільність свого існування, і, дивлячись наступного разу у калюжу, білої хризантеми  не бачив. Брудна піна, що збивалася після хорошого дощу, відволікала його від споглядання і зосереджувала на собі всю увагу.

           Те, що коїлося в кімнаті доброї Хазяйки, було неправильним. Але прямо про те Рафу заявити не міг. Хоча  намагався. Кілька разів силувався, доведений до відчаю її жалісними благаннями про допомогу, але голос його зривався в негідне щеняче скавучання, не дозволяючи голосно висловити незгоду з тим, що відбувається.