Глава 5

       Пані Сакураноко – дочка пана Правого Міністра – була на диво гарна. Вона приходила щоранку разом із пані Нацуко і розкладала перед государинею всілякі баночки, наповнені ароматними оліями та рисовою пудрою, бралася за гребінь і дбайливо проводила по довгому, блискучому від жиру волоссю. При цьому вона незмінно примовляла щось на кшталт:

       –  Який чудовий сьогодні день! Надзвичайно світлий… Ваш славний предок, промениста Аматерасу, напевно, споглядає вниз із посмішкою. У неї немає приводу засмучуватися, бо  ми все зробимо задля того, щоб висловити їй свою повагу. Я із задоволенням подбаю про ваше волосся, поки пані Нацуко готує білила. Спочатку зачешу його, зберу у зачіску, а потім вкрию воском. Дбати про вас – таке задоволення, – цього разу вона вручила Намі маленьке люстерко на ручці, але та, навіть не глянувши в нього, сховала в поділ. На що дивитися? Ніс не зменшився, та й обличчя не набуло благородної округлості.

       – Ах, государине, хіба наше тіло належить нам? –  говорила пані Сакураноко, засмучена тим, що дівчинка проявляє так мало інтересу до власної зовнішності, а іноді –  о жах! –  гидливо відвертається від власного відображення. – Воно належить нашим батькам, і ми не маємо права розпоряджатися ним, як нам заманеться. Тим більше, ми не можемо нехтувати їх подарунком. Якщо не стежити належним чином за волоссям, шкірою та нігтями, вони стануть брудними. Таким чином ми виявимо неповагу до наших близьких.

       – Мої батьки померли, – заперечила Намі, але дама залишилася непохитною у своїх переконаннях. –  З могили моя мати навряд чи здатна давати поради, як мене зачісувати. Навіть за життя це мало її турбувало.

       – Ваше тіло – особливе, – м’яко промовила дівчина. – А ваші предки гідні того, щоб ви утримували їхню власність у належному вигляді. Так чи інакше, колись воно послужить продовженню божественного роду. Навіть якщо до того моменту ви не зробите нічого видатного, для жінки цілком достатньо стати матір’ю, аби ствердити власну значущість. Ви завжди повинні випромінювати сяйво чистоти та здоров’я – цього від вас вимагає дочірній обов’язок.

       – О, пані Сакураноко багато що відомо про це, – велезначно кивнула пані Амая.

       –  Ви надто добрі, –  зашарілася юна красуня.

       –  Аж ніяк. Пані Сакураноко – зразок чистоти та дочірнього послуху. Вона знає, про що говорить. Усім відомо, з якою повагою вона ставиться до своїх батьків.

Намацавши в складках одягу люстерко, Намі уважно вдивилася в зображення: пані Сакураноко граційно водила гребенем по слухняному волоссю, повністю поглинута роботою. На її по-весняному свіжому кімоно розсипалися первоцвіти, тоді як одяг самої государині ще зберігав ознаки жалоби.

       Обличчя пані Сакураноко було округле, блідо-рожеве, подібне до вишневої пелюстки. Подумки Намі завважила, що покійному государю вона сподобалася б. Хто, як не він, казав, що жінка повинна бути схожою на повний місяць? Дочка пана Правого Міністра цілком підходила під його опис. Добре, що ні він, ні споганіла від старості пані Каєде не помітили, як розпустився цей ніжний квітковий бутон. Навіть будучи зовсім юною, імператорська «насмішница» навряд чи могла зрівнятися з нею вродою та витонченістю. Здавалося, у пані Сакураноко зовсім немає вад. Очі її круглі, брови густі, рот маленький. Шия, яку лише трохи видко  над високим коміром, –  тоненька, і жоден локон, який міг би вибитися із зачіски, не псує її білизни.

       – Коли пані Сакураноко покине нас, мені не буде кого ставити за приклад тим, хто залишиться, – мовила розпорядниця.

       – Упевнена, ви знайдете мені гідну заміну, –  підлестила їй пані Сакураноко.

       –  Якби це було так просто! Зовсім непросто! – журилася та.

       – Навіщо ви обговорюєте це зараз? –  втрутилася Намі. – Пані Сакураноко не покине нас так скоро.

       –  Навпаки, –  мовила пані Хоноорюмі, яка досі мовчала. – Я гадала, що звістка про це вже дійшла до Вашої Величності. Та якщо ні... Пані Сакураноко виходить заміж, а значить, цілком і повністю змушена буде присвятити себе турботам про нову сім’ю. Вона не причісуватиме вас вранці, і всі її обов’язки тимчасово перейдуть до пані Нацуко.

       – Це правда? –  Намі кинула крізь дзеркальну поверхню гострий погляд, помічаючи на щоках нареченої яскравий рум’янець.

       – На жаль, насолоджуватися товариством пані Сакураноко нам залишилося недовго. Але ми всі можемо порадіти її щастю. Ви погоджуєтеся зі мною, пані Амая?

       – Чиста правда, – погодилася розпорядниця. – Так уже повелося, що государині можуть прислуговувати лише незаміжні дівчата, не обтяжені іншими обов’язками, ніж ті, які зазначені  палацовим протоколом. Це правильно. Адже якщо розпорошуватися і туди, і сюди, нічого путнього не вийде. Жінка –  істота слабка, і не варто покладати на неї  надмір обов'язків. Але Вашу Величність не повинно це турбувати. Я залишуся біля вас стільки, скільки ви захочете мене бачити.

       –  Певна річ, –  підтакнула пані Хоноорюмі. – Пані Амая не з тих, кому загрожує швидке заміжжя.

       – На що ви натякаєте? – стрепенулася пані розпорядниця.

       –  Звісно, не на ваш вік. Як ви могли подумати, що я настільки нетактовна? – глузливо виправдалася начальниця над паланкінами та парасольками. – Виключно на вашу жовчність та скупість, які ви всім видаєте за строгість та ощадливість.

       Усі, крім пані Амаї, розсміялися від душі.

       – Государине, благаю про ваше заступництво! Пані Хоноорюмі, не соромлячись, ганьбить моє добре ім’я у вашій присутності. Явіть справедливість! Ця особа, –  пані Амая смикнула в бік кривдниці підборіддям, –  напевне, забула, що я насилу знайшла їй посаду при вашій особи.

       –  Досить, пані Хоноорюмі, –  все ще сміючись, відповіла Намі. –  Ви й справді  перейшли межу.

       –  Сподіваюся бути прощеною, –  упершись долонями в підлогу, винуватиця легко торкнулася її лобом. – Я піддалася бажанню нагадати пані Амаї, що окрім неї на службі у Вашої Величності є чимало гідних людей.