Глава 4

      – « Я є Небо, а васали мої – земля. Небо вкриває землю. Земля підтримує небо. Чотири пори року течуть-змінюють одна одну, і все в природі йде своїм звичаєм. Якщо земля одного разу захоче вкрити небо, то порушення споконвічного Порядку призведе до занепаду. Тому, коли государ говорить, васали повинні слухати, шанобливо сприймати государеві накази і коритися їм, не сперечаючись.

       Нехай між усіма нами буде злагода. Цінуйте її. Незгода завдає шкоди як окремим людям, так і цілій державі. Задля загального блага і миру між родами промовляю останню волю: державу свою, названу Ямато, передаю в управління першій дружині своїй, государині Намі-но-хіме. Так я бажаю, і так вимагає від мене обов’язок: поставити на найвищий пост продовжувачку сонячної спадкоємності і вручити їй три небесні скарби, щоб здобути для всіх нас божественне заступництво.

       Однак у світі мало таких, хто рече істину з колиски. Мудрість є наслідком глибоких роздумів. Через свою дитинність і життєву недосвідченість після вступу на посаду государиня ще не буде здатна проявити всі свої здібності. Щоб виконувати обов’язки добре, дотримуючись стародавнього принципу покарання зла та заохочення добра, їй слід опанувати багато наук. Але цього мені здається мало. Щоб вона не стала жертвою підлабузників і ошуканців, які спробують ввести її в оману заради власної вигоди, я призначаю Сога-но Ітіро, що веде рід свій від Такеуті-но-сукуне, Великим Слугою при ній і найпершим порадником, що має виняткове право втручатися в хід державних справ та приймати рішення. Нехай буде так, як я сказав, доки розум государині не зміцніє і допоки вона не вирішить, що може справлятися з усім сама, але не раніше досягнення нею шістнадцятиліття. Роблю це виключно з надією на те, що безпринципні люди не займуть посади і численним заворушенням вдасться запобігти.

       До Сога-но Ітіро маю величезну довіру, а, як відомо, довіра є основою порядку. У кожній справі має бути довіра. Якщо государ та його піддані довірятимуть один одному, якщо чиновники і васали робитимуть те саме, будь-які, навіть найскладніші ідеї втіляться у життя.

       Одного дня государиня відвернеться від особистого та повернеться до державного. Але навіть тоді важливі справи не можна вирішувати самотужки. Їх обов’язково слід обговорювати з усіма. Дрібні справи вирішувати простіше – обговорювати їх із будь-ким необов’язково. Та якщо важливі справи розглядати одноосібно, то припустимі сумніви щодо винесення помилкового рішення, але  узгоджені з усіма, рішення можуть отримати серйозні обгрунтування.

       Щоб волю мою не витлумачили хибно, заявляю: в одній країні –  один государ. Усе, що запропоновано Сога-но Ітіро государині щодо управління справами, має бути скіплено її іменною печаткою. Якщо на щось немає згоди государині – на те немає благословення Неба» [1], – закінчивши читати, пані Амая опустила аркуш на коліна.

       – Прошу вас, прочитайте ще раз, – попросила Намі.

       – Нащо читати одне й те саме стільки разів? – невдоволено пробурмотіла розпорядниця, але не послухатися не наважилася. Нині перед нею була не просто Перша государева дружина, але сама володарка Ямато. До того ж, свою вимогу вона висловлювала хоч і м’яко, але наполегливо. Та й обличчя її у цей час виражало крайній смуток і занепокоєння.

       –  Прошу вас ..., –  Намі легенько підсунула до читальниці списаний тушшю аркуш.

       –  Не розумію, чого ви добиваєтеся. Все і так ясно. Государ виклав свою волю просто і зрозуміло, як це робив завжди.

       Намі обдарувала її похмурим поглядом.

       –  Якщо государиня дозволить, я сама прочитаю для неї, – пані Хоноорюмі, що сиділа поруч, простягла руку до папірця, але пані Амая поспішно підняла його з колін. «Велика» Нана зневажливо гмукнула біля дальньої стіни кімнати.

       –  Оце вже ні.

       –  Мені здалося, ви дозволили собі розмірковувати про бажання Її Величності.

       –  Вам здалося! – обурено вимовила розпорядниця. – Я всіма силами намагаюся допомогти государині і говорю те, що говорю, тільки тому, що відчуваю  розгубленість від власного безсилля. Якби Її Величність зволіла натякнути, що саме їй незрозуміло…

       –  Досить виправдовуватися, пані Амая, –  чемно усміхнулася їй пані Хоноорюмі. – Читайте. Ну ж бо…, – і сховалась за складним паперовим віялом. Осінь давно настала, але літні дні раз у раз вторгалися в розмірений хід зміни сезонів. Вони примхливо виривали з рук золоте покривало і зігрівали пожухлу траву. Задуха минула безповоротно.

       Опустивши білі повіки, пані Амая дозволила презирству сочитися крізь залишені вузькі щілини.

        – Я вам щиро раджу займатися власними справами, аби вони не занепали. Якщо не помиляюся, вам доручено відати паланкінами та парасольками, аби ніжна шкіра государині не обгорала на сонці? От і відайте.

       – Дякую за пораду, – пані Хоноорюмі низько вклонилася начальницькій дамі.

       Витримавши паузу, пані розпорядниця почала зі звичної фрази:

       – «Я є небо, а васали мої – земля…».

       Намі беззвучно заворушили губами, повторюючи за нею слово в слово. Ще трохи, і вона вивчить написане напам’ять! Щоб виходило швидше, відволікатися на дрібниці, на кшталт чужих суперечок, не можна. Але як інакше? Пані Амая сердилася. А засмутившись, ставала надто багатослівною. Їй одній дозволялося промовляти від імені государині, передавати її накази і оголошувати рішення, виражені словами. Її голос був важливим. Тож варто було їй розпочати суперечку,  спинити її видавалося неможливим – таку важливу посаду обіймала.

       Дрібниці! Над ними не варто замислюватися. А от над чим варто, Намі ледь пам’ятала. У документі, залишеному покійним государем, цього не знайти. Тому він і направив її іншим шляхом, вручивши перлинний гребінь.

       Ах, якби вона здогадалася про це раніше, то надала б зустрічі з пані Мононобе зовсім іншого значення! Якби при їхній розмові не були присутні свідки, можливо, та повідала б набагато більше.