Глава 3

            У вечірніх сутінках палаци Асукакьо були схожі на зарості місячної трави, – обриси розмиті, а на темному тлі то спалахують, то гаснуть жовті ліхтарі. Якщо дивитись здалеку – від великих жовтих квіток не відрізниш.

            Ставши навшпиньки, дівчинка відірвалася від землі і попливла їм назустріч, аби як слід роздивитися слуг, що метушилися на довгих галереях. Мабуть, це утішно, володіти  цілим палацом із челяддю ось такого розміру – Намі звела великий і вказівний пальці. Та, на жаль, варто підпливти до них ближче, обвиті зеленим виноградом стіни виростуть, і маленькі чоловічки всередині теж. Найчастіше, на яву так і трапляється.

            Жовті ліхтарики поперемінно підморгували їй, загоряючись усе в більшій і більшій кількісті. Полум’я розцвітало і перекидалося на спини догідливих слуг. Охоплені вогнем, вони кидалися з боку у бік, окреслюючи вогняні пелюстки жовтецю і закручуючи веселі хороводи у його серцевині.

       От бовдури! Їм би впасти на сиру землю  і качатися, допоки не загасять вогонь. Та дарма. Маленька государиня знає, що робити. Вона не дасть полум’ю розгорітися. Потрібно лише зменшити його до однієї іскри, потім послинити пальці і зімкнути їх, спіймавши її між ними.

       – Зараз, коли ніч розм’якшила стіни палаців, головне не дати їм вирости. Інакше вони зачерствіють, як старий окраєць, і перетворяться на камінь. Поки вони м'які, з них ще можна ліпити, що заманеться. Спробую я їх вм'яти до потрібного розміру, – промовила сама до себе.

       Широко розвівши руки, дівчинка обійняла гарні будиночки, згрібла в оберемок і почала щосили місити, надаючи потрібної форми. З тим вона навіть торкнулася ступнями землі.

       – Й справді, вийшов кущ жовтецю! – похвалила власні зусилля Намі і опустилася на коліна. Значить, вона справді спить. Інакше як би зуміла з одного виліпити щось зовсім інше? А головне, вогонь більше нікому не загрожував, бо всі погорільці перетворилися на яскраві квіти.

       Але варто було розчуленій Намі потягтися до круглої жовтої чашечки, як чиясь нахабна рука виявилася меткішою і висмикнула квітку разом із довгим, оброслим вузьким листям стеблом.

       – Нічна Пані! – не вірячи власним очам, кого торкнула жінку, що опинилася поруч, за коліно, і, переконавшись, що та справді існує, спробувала відібрати у неї квітку. Безсоромниця відсахнулася від неї зі спритністю кіцуне і вплела довге стебло у свій вогненно-жовтий вінок. – Що ви тут робите? Я зустрічала вас раніше і багато разів. Ви снилися пані лисиці і мені теж. Спершу я приймала вас за лісового духа, а потім взагалі за пані лисицю. Ви завжди тікали від мене першою, коли я зненацька заставала вас за дурощами з чоловіками. Я ніколи не могла роздивитися вас до ладу. Тепер бачу, ви – справжнісінька людина. Певно, такою старшій сестриці хотілося бачити себе уві сні, а, може, і на яву теж –  хто знає? Це вона вас вигадала.

       Сумно посміхнувшись, Нічна Пані потяглася за наступною квіткою.

       –  Ніяк не збагну, –  продовжувала розмірковувати Намі вголос. – Якщо пані лисиця померла, як ви можете відвідувати мене уві сні?

       Дивна жінка хутко звела на дівчинку очі.

       –  Ти сказала, померла? –  м’яко розсміялася вона. –  Це не так. О, якби боги зглянулися наді мною! Але вчасно. Тоді я б не сиділа тут із тобою і не плела цей вінок. До речі, –  чарівниця довірливо простягла їй закінчену роботу, –  хочеш приміряти?

       Намі заперечливо замахала руками:

       –  Ні за що! Вам невідомо, що жовтець приносить розчарування? Який сором! Я вважала, що вам відомо все про любовну науку, а про таку дрібницю ви не знаєте.

       –  Шкода! –  журливо промовила Хазяйка Нічних Задоволень і провела ніжними пелюстками по повних вустах. – Жовтий колір такий витончений...

       –  Квіти місячної трави означають мінливість почуттів та душевні страждання, – пояснила Намі.

       Задумливо покрутивши вінок у руках, співрозмовниця наділа його собі на голову.

       –  То невже пані лисиця жива? – присунувшись до неї якомога ближче, запитала Намі.

            Стара знайома ласкаво потріпала дівчинку по щоці, але цього разу замість обнадійливих слів проказала зовсім протилежне тому, що казала раніше.

             – На жаль, пані лисиця померла.

             – Якщо це так, то чому ви не зникли разом з нею? – засмутилася Намі.

            – Бо вона померла, а я – ні. Але не хвилюйся. Всі її спогади я зберігаю у своєму серці і ніколи нічого не забуваю.

            –  Я думала, ви з нею зв’язані нероздільно.

            – Як виявилося –  ні, –  як нічого й не було, знизала плечима та. – Але з тобою… З тобою – зовсім інша річ…, – підчепивши пальцями нитку, що вибилася з нижнього кімоно, і потягнувши на себе, пані Акемі почала хутко намотувати її на зап’ястя: – Ось так, ось так, – примовляла вона.