Глава 2

            Ховали государя з усіма належними почестями і у встановленому порядку. Спершу витягли тіло з дерев’яного ящика, в якому воно подорожувало, потім опустили в теплу воду, аби розм’якшити і надати податливості. Вбрали в чисту одежу –  білу, з якої кольори радості та задоволення суєтним життям злиняли назавше. Зручно вмостивши окімі на позолоченому троні, зсунули навколо нього чотири білі стіни з грубого паперу, і, піднявши жалобний паланкін над землею, винесли його через Південні ворота востаннє.

            За життя посмертне існування майже не турбувало Його Величність. Таку легковажність не можна було пояснити ні нерозважливістю – государ був знаний як  людина серйозна і вдумлива, – ні безтурботністю. Власний кінець йому бачився віддаленим, але цілком очікуваним. Таким, який настане після багатьох років, потрібних для об’єднання держави та створення державності, що  ґрунтувалася б на твердості національного духу та особистій гордості кожного члена нового суспільства. Таким чином, заклопотаний думками про благополуччя батьківщини, до власного комфортного існування після смерті государ ставився байдуже. Не дбав він ні про тимчасовий притулок, де тіло має лежати в очікуванні гідного поховання, допоки могила не буде облаштована, ні про постійний. Так уже сталося, що Його Величність не навідувався туди жодного разу і за тим, як відбувається будівництво гробниці, не стежив.

            Священні предки дивилися на таку нерозсудливість із засудженням. Особливо государ Нінтоку [1], чиє останнє пристановище ще довго вражатиме нащадків пишним зеленим убранням, огородженим глибоким рукотворним ровом. Благочестиві духи, до яких він належав, по завершенню земного життя зазвичай перетворювалися на  безформних істот, цілком здатних зменшуватися до розміру комара і пролітати навіть  крізь замкову щілину. Якщо така й була між «тією» та «цією»  сторонами буття, великий предок настільки збільшив розмір отвору, що померлі могли  проходити крізь нього, гордо випроставшись у весь прижиттєвий зріст.

            Гробниця государя Нінтоку, який колись славився простотою побуту і був взірцем невибагливості, справді була схожа на отвір для ключа. Не потребувавши за життя навіть нового одягу, посмертне існування він облаштував із розкішшю: обсадив свій останній прихисток деревами, вічнозеленими чагарниками і пустив навколо нього кришталево чисті джерела. Спраглі борсуки пили з них щодня, не лякаючись мисливців і не соромлячись мандрівників, які спостерігали за ними з протилежного берега. Скромність нинішнього імператора пішла ще далі, коли він обрав місцем свого останнього спочинку нікому не відомий  Пологий Пагорб у провінції Бідзен. Копати рів навколо нього не було потреби. Голомозий, взимку він спав під снігом. Весною ж, коли сніг розтавав і вся вода стікала до підніжжя – оживав та вкривався квітами. Ах, якби сяйноокий Асукакьо міг зрушити з місця і побачити цю прекрасну, зворушливу картину на власні очі! Він раз і назавжди перестав би питати, чому володар покинув його і похапливо перебрався на нове місце. Пологий Пагорб дихав юністю, і все старе і мертве, споглядаючи його, оживало і розцвітало.

            Саме таким і заскочила його Перша государиня.

            Намі не плакала. Тільки міркувала, як саме розцінять її стриманість. Її можуть прийняти за черствість. А можуть і не прийняти. Можуть розцінити  як гідне схвалення самовладання. А можуть і не розцінити. Від сліз очі її завжди ставали ще меншими, а ніс розпухав, що виглядало  зовсім негарно.

            Від пані Амаї вона чула, що пані Каєде також не плакала. З її паланкіна не долинало ні схлипів, ні завивань, коли його проносили крізь ширяючі у висоті ворота палацу і виносили геть – слідом за тілом покійного.

            Сумувати нема про що. Зрештою, государ не був звичайною людиною, а передвічний закон стверджував: його дух не згине в чорних глибинах Йомі-но Куні, а вирушить прямісінько на Небеса. Там, перебуваючи в компанії собі подібних, він стане допомагати всім доброчесним і побожним монархам, які правитимуть благословенними островами.

            Певна річ, життя государя змінилося. Але чи стало воно гіршим від того, що він переступив поріг вічності? У цьому Намі впевненою не була. Потойбічне існування обіцяло її чоловіку спокій і можливість творити добрі справи, а, значить, перейматися його смертю було не варто.

            Кого визирнула у вікно. На щире співчуття заслуговували ті, хто супроводжував його в потойбічний світ, похнюпивши голови і накинувши на білий одяг строкаті накидки. Бідолашна пані Каєде! Сьогодні вранці вона сама висловила бажання бути похованою поруч зі своїм вірним шанувальником і наполягала на його негайному задоволенні. Государиня заперечувати не стала, пам’ятаючи про те, що й сама нещодавно обрала смерть єдиним вирішенням проблеми.

            – … У пані Каєде чимало заздрісників. Усе  її життя сповнене таємниць. А, як відомо, все таємне та малозрозуміле привертає до себе більше поглядів, ніж звичайне та загальнодоступне, – говорила пані Амая напередодні. – Вона мала набагато більше шансів стати імператрицею, ніж  будь-яка інша жінка при дворі. Його Величність був до неї вельми прихильний, але такої честі не надав. Певно, на це були серйозні причини, які він нікому не відкривав. Тим не менше, навіть будучи нікчемною наложницею, не здатною народити дитину, вона мала зухвалість давати государю поради, до яких той дослухався. Не знаю, чим це пояснити… Дуже дивно! – сплескувала руками пані розпорядниця. – У проханні цієї жінки немає нічого дивного. Судіть самі: хто тепер її слухатиме? Втративши свого покровителя, вона втратила вплив. Її час минув безповоротно, а кінець заслуговує на співчуття.  Я в жодному разі не клопочу.  І, звичайно ж, не смію радити Вашій Величності. Але... дуже боюся того, що у вашому ніжному віці милосердя і жорстокість легко сплутати.

            Зі слів пані Амаї виходило, що нічого поганого в бажанні імператорської насмішниці немає.